Частина дев'ята

І знову дух імперії тут панував

На землях України,

Народ запряжений в новім ярмі стогнав,

Та ще й терпів ці війни і руїни.

У Тарноруді всі в колгосп ходили,

Не маючи для себе а ні дня,

А ні ночей,

Не закриваючи очей

В шлиї впрягалися самі,

Або корову по ріллі водили,

За ними босі діти їх ходили,

На рідній їх землі

У праці часто з голоду вмирали,

І пухли з голоду їх діточки малі,

В безсиллі засинали

Під житніми снопами,

Де бідні вдови жали,

Удосвіта в'язали,

Возили і носили

Важкі пшеничні ці снопи,

А по ночах їх молотили

І Бога все молили,

Щоб діти хоч жили,

Які завжди голодними були.

Також що-річно уряд заставляв

Ще й позику державі підписати.

- Не відробив, тоді належало до сплати

Усе майно,

Крім того, все воно

Було обкладене податком,

А хто садок свій посадив,

То вже за кожне дерево платив,

Тому сади рубали

- Платити сили вже не мали.

До того всього ще давали

На рік встановлений всім план:

Яєць державі здати, м'яса, молока.

Коли б хто лиш посмів це з'їсти сам,

То вже була б вся конфіскація майна,

Або тягнули до так званого їх суду,

Де на цю суму

“Злочинець” мусить відробити.

Як стало рук не вистачати,

Тоді почали вже хапати

По селах підлітків-дітей,

Яких голодна смерть минула,

Насильно забирали від сімей

І в різні кінці направляли,

І діти ці вже будували

Великої Росії мрії

- Індустрію на стільки піднести, 

Щоб можна було згодом повести

Свої війська на інші вільні ще народи.

А тих, кого по віку не забрали з дому,

Хоч теж тут раю не було 

- Якщо малий ще був, то пас корову свою,

А то снопи возив

Як в день, так в ніч.

А трохи старший - вже коней водив

У кінній ще косарці,

А хто стояв на молотарці

І подавав снопи,

Які він сам носив сюди.

Були й такі,

Що їздили із бочкою води,

Щоб вивезти її на поле людям,

Які в роботі були як воли

Не маючи коли

Напитися хоч раз на день

Холодної криничної води.

Сюди частенько приїжджав

З району перший секретар,

Який у владі жодного обмеження не мав.

- Коли б кого впіймав,

Що не працює хто,

Або для себе колоски збирав

Погублені в стерні,

Щоб діти з голоду не вмерли,

Тоді цей раб би рахував

Сумні для себе дні,

Бо у Сибір його б повезли.

Ось так в післявоєнні роки

Міцніла ця імперія Росії

І людство поки

Плекало свої мрії

Про мир на всій планеті

- Тут на крові й смерті

Новий кували меч

Російської безмежної сваволі,

Щоб ним рубати людські долі,

Захопленим народам не віддати волі

На цій святій землі!