Частина сьома

Гайвороння падало на сніг,

Що до землі щільніше вже приліг

І якось різко потемнів.

За кілька днів

- Віщулася відлига.

Хурделиці усі вже відмели,

Лютневі дні останні йшли,

Який збирав потуги всі зими,

Щоб мали силу ріки і струмки

Весняного потоку.

Кінчалася зима тривожного

Вже сорок першого важкого року.

Карпо у ці дні трохи занедужав,

Бо кілька днів тому

Носив він на гору

З зерном мішки керівнику колгоспу

І переніс тон п'ять мішків,

І добре впрів

Де протяги гуляли,

Бо у корівнику завжди

Там двері вибивали

І не вставляли,

Щоб добре було красти пашу,

Хоча за цим дивились ястрибки.

Давним давно повибиті шибки

- Колгосп колгоспом завжди залишався. 

Горіла голова,

Як дзвін вона гула

І наче жару хто насипав в груди,

Він біль терпів зціпивши зуби,

Перед очима мерехтів весь світ.            

Карпо поволі вийшов з хати,

Окраєць хліба не забув із столу взяти

І в хлів пішов, щоб коровині дати,

Бо ласку так його любила

І відчуваючи що зляже з болем цим,

Хотів, щоб ця худоба мила

В останнє попрощалася із ним.

Про стан свій не казав Калині,

Щоб не журити очі милі,

Але вона давно все знала

Що діялось із ним, але в собі тримала.

Сніг не скрипів у нього під ногами,

Можливо він не чув,

Бо цьвйогкало у вухах батогами,

А в голові  все дзвін той був.

Ніяк не слухалися ноги

Він ледь їх волочив,

Здались високими пороги,

Які вже не переступив,

А нахилився до ноги,

Її руками обхопив

- Хотів піднести догори,

Але перед очима все покрив

Той біль, як чорна билина,

Яким дзвеніла голова.

Через поріг

Карпо не впав,

А вповз і ліг

Глибоко непритомний.

Йшли перші березневі дні,

Шибки маленькі всі

Старої і низької хати

Переставало покривати

Морозяним сніжком.

Весняне сонце стало прогрівати

Стару хатину вже своїм теплом.

Втиснувшись в хату через вікна

Проміння сипалось в пітьмі,

А то повзло вже по стіні

Стираючи думки сумні,

Малюючи весняні зорі

І паростки життя ще кволі

Вселяли дух весни,

Яким повинно все рости.

Карпо із стелі не спускав очей

Не мовив вже речей,

Лежав навзнак він мовчки в ліжку,

Обличчя жовте наче свічка,

Лише в очах іскрилося життя.

А дочки поралися з матір'ю в хатині,

Сини сиділи тут на скрині,

Із батька не спускаючи очей.

Клим тільки що з району

Відправив лікаря до дому,

Якого так просив,

Щоб батька оживив

І повернув слабого до життя,

Але прощаючись, він Климові сказав,

З такого стану вже немає вороття.

Максим закінчив інститут

І не далеко тут

В сусідньому районі

Він лікар головний.

Терплячи біль важкий

Карпо не мав від цього більшої вже втіхи,

Не міг він не радіти,

Що лікарем його був син,

А його Клим

Вже разом з тим

Був агроном в районі

Знаний і відомий,

Тому усі хліби, поля і коні

Були в його руках.

Приїзд їх звеселив Карпа.

Вони оба

Весь день сиділи біля батька.

Коли вже сонце впало за жита

Й настала та пора,

Як сутінки повзуть у свою

Нічну і тиху темноту,

В хвилину ту

Карпо дивився на Калину,

Її очима кликав мило.

Вона до нього підійшла,

Сльозу утерла крадькома,

Щоб смутку тим не принесла

І з ласкою в очах за руку взяла,

Губами притулилась,

До нього ніжно нахилилась

До жовтої холодної щоки

І всім чуттям своїм відчула,

Що це вже була 

Остання мить його життя!

Ховаючись у забуття,

Карпо здихнув: "Калино!"

Таким його останній подих був

І він уже не чув,

Коли Калина билася йому на грудях,

Вмиваючи його сльозами,

Коли вона жіночими і милими руками

Хотіла смерть від нього заступити,

Коли у мертве тіло вже Карпа

Хотіла те життя

Своє йому вселити!

Роз'їхались зажурені сини

І дочки розійшлися по домах,

Сидить Калина вже сама

І згадує усе життя,

Яке у двох з Карпом прожили.

Своїм коханням завжди дорожили,

Як і самим життям,

Вони його єдиним подихом прожили

І пронесли аж до могили,

В коханні цім дітей ростили

І в праці муки пережили.

Щаслива це була сім'я,

Тому її ім'я

В селі вже замінили

І в "Карпусиху" охрестили,

На стільки рідною була

Для свого милого Карпа.

Вже двадцять другий день

Червневий йшов,

Максим сьогодні не пішов

В лікарню на роботу,

Бо у неділю без турботи

Не поспішав вставати,

А лежачи чекав,

Поки буде ще спати

Його дочка Дарина,

Яка молодшою була від сина

На років шість.

Максим у вихідні

Любив дочку трохрічну брати

І Теплі ноженята цілувати,

Та ставити собі на груди

І підкидати догори,

І щоб завжди

Вона щасливою була 

Й здійснилася його мета,

Бо дочку бачив він пілотом.

Максим хотів щоби його сім'я

І українське їх ім'я

У похвальбах було не нижче,

Тому дочка літатиме

За всіх ще вище.

А син Тарас мав особливу вдачу,

Він так Максима дивував

І той не знав,

Чим все це пояснити

І що казати, і робити,

Коли настільки незвичайним він ставав,

Талант у нього проростав.

Недільний ранок зіпсував

Дзвінок по телефону,

Який його зобов'язав

З'явитись до району.

Зібрався і пішов,

Але він не дійшов, вернувся.

Коли у хату він ввійшов,

Дружині не всміхнувся,

А був як хмара чорна

У клопоті важкім.

Дружина зрозуміла,

Відбулася якась велика зміна

У їхньому житті.