Частина шоста

Червоне сонце впало за село,

Багряний обрій засвітило,

Карпо з Калиною у двох

Як голуб'ята, мило,

Вели розмову щиру

Під хатою на призбі.

Хрущі над вишнями гуділи

І зрідка зорі мерехтіли

На темній вже блакиті,

А місяць щедро розсипав проміння,

Немов би в золоті було усе подвір'я.

Ішов вже тридцять п'ятий рік.

І ще торік

Карпо з Калиною лишились без землі,

Їх поле у колгосп забрали,

Лиш біля хати вони мали

Город і невеличкий їх садок.

Хоч хата досить вже стара,

Та все-таки своя.

Ходили разом на роботу

І було мало в них турботи,

Не стало більше хвилювати,

Що треба в полі жито жати,

Чи там його возити,

Чи може молотити,

А так собі пішов на день,

Відбув  той трудодень,

Зробив якусь роботу,

Яку дадуть,

За неї трудодень запишуть,

Аж коли рік мине,

Ті дні до купи всі складуть

І вже заплатять за усе

Зерном по пару жмень

За кожний трудодень.

Бувало так, десятків кілька кілограм

За всю роботу в рік платили.

З весни садили

Маленький свій город,

А восени збирали.

Всю зиму спочивали,

Лише у день

В колгосп ходили

За мізер той робили.

Синів батьки вже поженили

І дочки заміж вийшли всі.

Хвалитись було нічим,

Хоч Клим велику школу кінчив,

На цілий весь район

Став перший агроном.

За здібності перед селом

Трохима взяли головою

Колгоспу їхнього села.

І більшовицька партія уся

На нього вже надію покладала,

В свої ряди прийняла 

- Його руками будувала

Соціалізму рай.

Трохим і серцем, і душею

Віддався справі вкрай

І вже за цю ідею

Він голову б віддав.

З своєї хати

Ікони всі повикидав,

На стінах почіпляв

Портрети Сталіна-грузина,

Якому партія робила 

Святий уклін,

Тому, що він

Тиран був на престолі

Імперії старої

З години тої,

Як Ленін той помер,

Що спас імперію Росії,

А всіх народів мрії і надії

На волю - задушивши вбили,

Поклавши до глибокої могили.

Карпо вже кілька раз

Хотів з Трохимом говорити

І хоч якось його змінити,

Щоб міг любити

Він своїх людей,

Щоб в їх душі від тих ідей

Він не труїв їх почуття святі.

Але Трохим прохання ті

Відразу відкидав,

Бо був захоплений до краю

У будівництві того раю,

І на людей вже не зважав.

А через рік

Карпо у ліжку зліг

Від болю у душі,

Який йому вчинив

Його Трохим,

Той самий син,

Що вірно так служив

Обновленій імперії Росії.

Саме Трохим провів роботу,

Щоб до відправи, ще в суботу

Всі храми, що народ поставив

Закрити на замок,

Бо хтось з Москви направив

Такий наказ:

Що церква, синагога і костел весь час

Були розсадником

Ворожого Москві націоналізму,

Що шкодили вони соціалізму

І розквіту його,

Тому як ворога свого

Москва заставить вмерти,

З лиця землі все стерти,

А то українці, поляки і євреї

Не вірять у новітні ці ідеї,

А свого Бога стережуть.

І тут Карпа Трохим,

А разом з ним

Ще кілька чоловік

Прийнялися Москві служити,

Святині ці ломити,

Які роками будував народ.

Коли Карпо про це як взнав,

Нічого не сказав, 

Бо зайвими були слова,

А сам пішов туди,

Де церква в них була.

Брів берегом навскісь

І смуток в очі вліз,

Навгад ногами він ступав,

Перечіплявся, ледь не впав,

Бо стежки він не бачив.

Він добре знав,

Що звідси можна 

Своєї церкви бачити хрести

І промовляючи що-разу 

“Господи прости!”,

Між вербами весь простір розглядав,

А верби гіллям всім кивали

І щиро відкривали

Небесну лиш блакить.

Карпо завмер на мить,

Але на обрії села

Ніяк він церкви не знаходив.

Він дихати не міг,

І вже не йшов, а біг.

Коли ж майдан проліг

Йому перед очима,

Де церква їх була,

То там уся вона

Була в руїнах!

В болоті хрест лежав,

А куполи були побиті,

Слізьми жінок від горя вмиті.

Стояла лиш одна стіна,

На ній мальована була

Їх Матір Божа,

Яка до неба руки підвела!

Карпо її з дитинства знав,

Коли у церкві з матір'ю стояв

Дитиною малою.

До неї, Матері Святої

Він вперше хрест поклав

Собі на груди,

А всі дорослі люди

Шукали в Ній своє спасіння,

Та відчували Господа благословіння

І це добра насіння

Росло у їх серцях!

З Калиною Карпо

До неї йшли у юні роки

І Матір Божа їхні кроки

Любов'ю простеляла,

У душі вірність їм вселяла,

Кохання їх благословляла.

Під нею тут з Калиною вінчався,

На віки присягався,

- І все оце святе

Зруйноване їх рідним сином!

Карпо понурий йшов назад

Не бачачи дороги,

А його ноги

Свинцевими були,

Схиливши голову своєї  сивини,

У грудях біль

Кривавими сльозами клекотіла,

Душа його

У серці непорушно мліла.

Переступивши свій поріг

Карпо відразу зліг.

Лице зробилося блідим,

В очах блищало забуття,

Немов немає перед ним

Ніякого життя.

Почувши це,

Прийшли сини.

Через поріг ступив у хату Клим,

А вже за ним

Принижено і боязко ішов Трохим,

Лише Максим

У Києві ще вчився.

Карпо у стелю все дивився

І ніби їх не помічав,

На привітання не сказав

Ніякого їм слова,

А повернувся до стіни.

Розгублені сини

Оба стояли серед хати,

А в батька у ногах

Зажурено сиділа їхня мати,

До них ніколи не ступав до хати

Важкого смутку плин.

І в розпачі вже Клим

Трохимові сказав: