Частина п'ята

Четвертий рік

Карпо не був у дома,

Він солодко ступав 

По рідній і святій землі

І господа благав,

Що вже послав хвилини ті,

В які він бачить рідну землю,

Вдихає поля широчінь

І серцем чує глибочінь

Святої рідної  землі.

На скільки дорога вона,

Лише в розлуці пізнаєш сповна,

Тоді свідомістю сприймаєш,

Без неї  і життя не маєш,

Живеш тільки тоді,

Коли по ній ступаєш.

Карпо спустився на коліна,

Душа у нього мліла,

Руками притулився до землі.

Як діти гладять ще малі,

Так він погладив по траві,

А потім приложив свої долоні

На  сиві скроні

І це тепло землі до серця відчував.

Чим дальше йшов,

Тим крок твердішим все ставав,

А під ногами вже блищав

Мороз іскристої роси

- Грудневі дні пішли

Сімнадцятого року.

Багато днів блукав він по дорогах,

В думках до свого йшов порогу,

В старих вагонах прозябав,

І дощ, і вітер зустрічав

Його посеред поля,

Сьогодні ж досвіта щаслива доля,

Його до дому вже вела.

На своїй станції у Волочиську він зійшов 

І не чекаючи світанку,

У темряві він кваплячись пішов.

На пагорбі стояв Карпо,

В долині озеро й село

Огорнуте в ранковій прохолоді,

Лиш чувся гуркіт на цегляному заводі,

Та із броварні дзвін фляшок

Розносився кругом.

Болоня все покрилося туманом,

І там, в долині яром

Немов би ковдрою укрилась,

Спокійна Тарнорудка,

Що поміж верби зачепилась

І спала ще у своїх берегах.

В селі, в окремих коминах

Клубочився густий ранковий дим

І разом з ним 

Село почало просипатись.

Карпо ліворуч глянув,

Де в смутку цвинтар їх стояв

І тут згадав,

Як він на фронті зустрічав

 Далекого сусіда свого,

Стійкого і сміливого такого,

Який тоді йому сказав,

Що батько років два як вмер

У муках й голоді він жив,

А потім тиф його скосив

І через рік за ним

Померла мати.

Чи то від туги, чи від мук

Пішла небога спочивати,

Весь вік привикла працювати,

Не покладати в праці непосильній рук.

Ступаючи по мерзлій вже траві

Він повернув на цвинтар,

Де появилися ряди нові.

Карпо ввійшов якраз туди,

Де поруч тут разом були

Могили двох батьків.

На протязі прожитих всіх років

Жили собі в любові,

Вони і тут разом обоє,

А на хрестах написано було

Їх прізвище, ім'я,

Що це сім'я,

Коли родилися й померли.

І туга душу огорнула,

Перед очима промайнула

Дорога їх життя.

Карпо згадав як ще дитиною малою

Водила мати за собою

Його в поля

І вже хлопчиною малим  косив,

В'язав снопи, волами все возив,

А потім молотив.

І дика праця на той час 

Дитинство все забрала,

І непосильною ставала

В його дитячі ті роки.

Лише добром у серці проростала

Ця ласка материнських рук,

Що гладили його,

Коли лежав замучений на лаві

І гоїв мозолі криваві.

Сувора ласка батька

Йому вселила в душу волю,

Нести важку селянську долю.

Втираючи сльозу  шинельним рукавом

Карпо заплакав як дитина,

Здавалось, батькова могила

Не зможе тугу цю ввібрати                                              

І вже не встане його мати

І як колись не приголубить,

Рукою не зітре сльозу

Солдатську, не дитячу,

Криваву цю, гарячу!

З горбка спускався у село,

Біля хреста підняв чоло,

У грудях все стиснуло,

Що стукіт  серця чути було,

Любов до милої його несла,

В очах мить зустрічі пливла.

Карпо із вдячністю подумав:

"Що Ленін владу взяв

У Петербурзі, їх столиці

І військо все порозпускав,

І ось він вже ступав

Дорогою свого села!"

Не кваплячись, тремтячою рукою 

Ворота скривлені  відкрив,

І якось на подвір'я боляче ступив,

В безсиллі зупинився, став,

На землю торбу ту поклав,

Яка пройшла із ним боями,

Великими фронтами

І поглядом усе навколо розглядав.

На хаті стріха солом'яна почорніла,

Покрилася копицями із моху,

А на хліві здалля біліла

Маленька латка із нових сніпків,

Де сам колись хотів

Пригнилі поміняти.

Він завжди уявляв,

Як буде двері дому відчиняти,

А тут вони зовсім відчинені були

І чорна прірва заглядала в сіни,

Яку підкреслювали стіни

Своєю білизною.

І двері вже відчинені у хлів,

Карпо відразу зрозумів,

- Калина рано так ходила

І все робила,

Щоб з всім упоратись за день.

Не встиг через подвір'я перейти Карпо,

Як на порозі він побачив вже Калину,

В руках її було відро,

Де парувало тепле молоко.

Побачивши Карпа,

Пустила його з рук вона,

- Відро упало,

Струмком біленьким поплило

Йому до ніг.

І тут в хліві на той поріг,

Ніби підкошена, Калина сіла.

Вона вся побіліла

І мовити нічого не могла.

Карпо на свої дужі руки

З порогу підхопив Калину,

Немов оту билину

До себе ніжно пригорнув,

- Її він вірність враз відчув.

Весь день Карпо сидів на лаві,

По черзі на руках дітей тримав,

А старшим все розповідав,

Яка війна була,

Як ворог в них стріляв,

Як кров текла

Полями на фронтах,

Як у боях

Калічили людей.

Коли земля запахла вже весною,

Карпо заліз в роботу з головою,

Руками жадібно тягнувсь до плуга,

Які чотири роки зброю пронесли.

Але не встиг Карпо все поробити

- Його зумів нашвидку повалити

Страшний проклятий тиф.

Він марив дні і ночі,

Калина не закривши очі

Сиділа біля нього

І все робила лиш для того,

Щоб видужав Карпо й на ноги встав

І  вдвох вони хворобу побороли.