Частина друга

Ішов важкий той п'ятий рік,

Що розпочав двадцятий вік

У горі й муках для людей

Імперії захланної Росії. 

І ще не виріс Прометей,

Який приніс би ті надії,

Що будить мрії

Позбутися російського ярма.

Стояла міцно та стіна

З розбою і насильства,

Вона збудована була

Для мук людських і вбивства.

Як й інші всі народи

Несла кайдани ці покори

Сердешна Україна стомлена, сумна.

- Її скалічена душа 

У рабстві билася одна.

Цю долю рідної землі 

Сповна ділили і Карпо й Калина,

Які вже п'ятий рік жили у шлюбі

Завзяті, молоді і дужі,

Вони не в'яли у напрузі

Важкої праці і турбот.

Де був Карпа город,

Обоє збудували хату,

Соломою покрили.

Коли ж у ній вже жили,

Садочок посадили, 

А потім збудували хлів, стодолу,

Розвели птицю,

Завели свиню, корову

І більше вже можливості не мали,

Бо навіть те, що в них було

Ледь-ледь це годували.

А на городі в них росло

Лиш те, що для приправ,

Та різних необхідних страв,

А паша вся була із поля,

Якого було дуже мало,

Від нього навіть не ставало

Достатньо мати жита,

Сім'я щоб хлібом була сита.

І навіть та земля, 

Яка у них була,

Вбирала непосильну працю.

Коней в них ще не було,

Не мали чим їх годувати,

Тому, щоб все зорати,

Все звезти з поля і зібрати

- Він коней тих наймав,

За що давав

Частину добру жита.

В жнива серпом все жав,

Косив посіви трав,

В городі шарував і підгортав,

А восени руками все збирав,

Зимою ціпом молотив снопи

Й худобу доглядав.

Він день у день по досвітах ставав

І по ночі приходив в хату.

В ночі не спав, лише дрімав,

Настільки тіло все німіло,

Від праці чорної боліло.

Крім того він ще мав

Великі відробляти дні,

Коли збирались люди всі

Робити вже на тих,

Імперія яким і владу й землю дала

І через них сама жила, гуляла,

Бо все грабоване везла в Росію,

Громадячи кулак в надію

Військової покори вже для тих,

Де вільними були  народи в них.

Чоловіки всі покидали землю свою,

У голоді лишаючи дітей,

Імперія давала в руки зброю,

Щоби вбивати вільних ще людей.

І гинули вони в чужих краях,

В загарбницьких боях

Хижацької Росії.

А вдома сироти малі

У муках, в голоді зростали,

Коли ж повиростали,

То й дальше те ярмо несли,

В якому свою землю для Росії ту орали,

Кривавим потом поливали,

Щоб годувати цього хижака.

І важко ніс Карпо жахливу цю неволю,

І чесно розділяв він долю

Свого народу до кінця.

І все таки він радість мав,

Тоді, коли в свята вставав і одягав

З Калиною своїх дітей,

Климка, Трохима і Максима,

А серед них була Горпина,

Як ягідка одна,

Вона з Калиною була

По образу як копія мала.

А потім йшли усі у церкву,

Де він тримав Максима на руках. 

Стояв вже сам найстарший Клим,

А тут за ним - малий Трохим.

Калина доню пригорнувши,

Рукою пестила її лице,

Собою ж вся тулилась до Карпа

- Вона сама як квіточка була.

Згадалось, років п'ять тому,

Він зустрічав її саму,

Коли до церкви йшла по за городи,

Тоді він радий був

Хоч із далека глянути на її вроду,

А зараз ось він чув

Її і ласку і тепло,

І це було

Рідніше власного життя.

Таке кохання не погасне,

Бо жив не кожний зокрема

Життям своїм для себе власним

- У них була одна душа,

Одне на двох єдине почуття

До забуття!

І горе й радість - все ділили,

Страшний вже голод пережили,

В спокої й злагоді ростили

Своїх дітей.

Частіше став Карпо виходить до людей

Неподалік тої криниці,

Де прали хустки молодиці. 

По вечорах туди йшли залюбки

Не тільки парубки,

Там де юрбилися дівки,

Що були у полоні від природи,

Але приходили сюди й чоловіки,

Коли жінки 

Упоравшись з худобою вечеряти варили.

І мова їх була не про дощі,

Що сіно замочили

І не про колір гриви

Панаса Сивого кобили.

Вони вже сміло говорили

Про цілу Україну,

Що шляху вільного не має,

Що кожний з них все знає

Як дальше жити

І що робити, 

Що би полегшити всім працю й ремесло.

Хтось знаючи казав про всі події,

Що він давним-давно 

Вже знав про крах Росії,

Як хижого сича,

Що в сутінках завжди гострив меча

І кров'ю лиш живився

Других народів світу,

Загнавши їх в свою орбіту

Монарх-бездара зирив вже туди,

Де ще були

Народи вільні від тирана.

Дмитра Кривого син розповідав

Де взялась його рана,

Яку отримав він в боях

На тих фронтах,

Що наступ повела Росія

І на Японію піти посміла,

Бо захотіла

Загарбати ті землі не свої.

З якої ще потреби він там був

І що здобув?

Приніс до дому рану цю глибоку,

Без палиці не ступить ані кроку,

Бо свою кров в Манджурії пролив.

В той час, як батько його жив

В багатих землях України

Своєї рідної землі,

Де разом з ним і люди всі

У наймах вік кінчали,

Бувало діти з голоду вмирали,

Батьки ж в цей час не своє жито жали

На їх землі, але в чужому вже лану,

- Російському царю.

І тут у гурті тихо стало,

Прохання "тихше" пролунало,

Ще трохи виступив вперед

Стрункий і дужий чоловік,

Якому випало на вік

У Києві служити в наймах

Вантажити морські порти,

Ночами босими пройти

Доріг тернистих вже чи мало,

Тому хотіли всі

І старші й молоді

Почути, що бувало

У нього на віку.

А він повів розмову вже таку:

"Чутки блукають по Росії,