22

- Я все правильно почув? Ти ж не збирався…

- Досить, Юстін! Вбивці повинні бути покарані, ясно? Відтепер моє рішення не змінне і я не буду це обговорювати, якщо ти лише це хотів сказати – то йди геть! – крикнув Арда.

- Ні, я взагалі-то прийшов, щоб покликати тебе на вечірку сьогодні ввечері.

- Чудово. Я піду. – відрізав він.

Обрієтта пообідала спокійно. Навіть, ще уточняла деякі деталі що до справ у дідуся. Чомусь, при ньому їй не хотілося згадувати про Арду. Мабуть атмосфера, незважаючи на Кіаза, була досить сімейна.

- Обрі, ти швидко все запам’ятовуєш. Це прекрасно! – здивувався дідусь.

- Дякую. У мене завжди була хороша пам’ять.

- Як і у твоєї бабусі. – посміхнувся він.

- Насправді, я хочу дещо сказати. У мене є один друг…

- Це пастка. Навіть не думай. – втрутився Кіаз.

- Тобто? Ви підслухали мою розмову?

- Вибачте, я був змушений. Зараз ваша безпека важлива як ніколи. Тому давайте не робити необдуманих вчинків.

Дівчина від злості сціпила зуби та нічого не відповіла. Їй дійсно було невідомо чи пастка це чи ні.

- Я пообідала. Пройдуся по твоєму саду. – сказала вона.

- Звичайно, доню. – відповів старий.

Дочекавшись доки Обрі покине кімнату, дідусь продовжив:

- Ти не занадто різко з нею, Кіаз?

- Ні. Вона повинна бути обережною. Вороття назад немає, тепер не залишилося друзів і подруг. Їй потрібно думати головою.

- Що ж, якщо ти так кажеш…

Гуляючи садом Обрієтта роздивлялася різні квіти. Їх було настільки багато, що розбігалися очі! Навіть самі рідкісні види. Вона роздумувала над словами Арди, чи справді він бажає її смерті? За спиною почулися кроки. Дівчина різко повернулася.

- Я не хотів налякати. – підняв руки Кіаз.

- Я й не злякалася. Ви хочете продовжити?

- Ні. Можливо, я занадто різко відреагував, вибач. Я думаю, не проблема, якщо я перейду на ти.

- Все нормально. Зі мною завжди всі так говорили. Відколи померли мої рідні, я забула про лагідні розмови.

- Це заради твого блага, ти ж розумієш? – поклав руку на плече він.

- Я не дитина. Вмію відрізнити добро від зла.

- Добре, тоді не злися.

Обрієтта посміхнулася опустивши очі. В цей момент з-за одного з кущів визирнула чиясь камера і зробила кілька знімків. Шпигун знайшов її й одразу відправив фото Хазару.

- Чорт! – крикнув він сидячи у себе в кабінеті. – Це ж Кіаз! – розізлився він і жбурнув телефон об стінку. – покличте мені Арду! Не гайно! – кричав він у двері до секретарші.

Хлопець не забарився.

- Що сталося? – запитав Арда.

- Що сталося? А ти поглянь на ці фото. – вказав він поглядом на телефон, який все ще лежав на підлозі в наполовину робочому стані.

- Тобто!? Хто це?

- Це син того дідугана! Обрієтта зараз в Лорда! Ясно? Повноваження тепер точно будуть в неї! Коли всі дізнаються, що онучка Лорда буде правити організацією то з’їдять мене живцем. Слухай! Ти негайно виправиш це! Мені байдуже як! З дня на день її проголосять головою, ти не допустиш це!

Арда спантеличився  й нічого не відповівши вийшов з кабінету. Поспіхом він знову набрав телефон Обрієтти, та її мобільний вже був поза зоною. Тим часом в саду вона вже гуляла з Кіазом.

- Знаєш, ти дуже схожий на мою маму – і зовнішністю, і манерою розмови. З розповідей бабусі я знала свою маму і ти відповідаєш її характеристикам. Ти точно не наш родич? – запитала Обрі.

- Ха… Невже я настільки схожий? – посміхнувся він.

- Якщо чесно – то дуже. – прижмурилася вона.

- Пане, Кіаз! Лорд чекає вас! – почувся голос покоївки.

Чоловік подався до будинку. Їхня схожість не аби як лякала дівчину, та вона все спирала на втомленість, можливо їй дійсно здалося. Арда все ще надзвонював.

- От халепа! Телефон зовсім розряджений. – сказала дівчина.

Все одно, попри попередження Кіаза вона хвилювалася за Арду. А що, якщо це не пастка? Якщо йому дійсно потрібна допомога? Сумніви розривали душу. Коли хлопець їхав, Обрієтта навіть не встигла і слова сказати. Йому було байдуже. Може не така вона йому і важлива. Дівчина піднялася у свою кімнату , та коли підзарядила телефон не стала одразу передзвонювати. Вирішила зайти в улюблену соц. мережу, щоб відволіктися. Нічого нового, одні і ті ж обличчя – лицемірні, одноманітні люди, які хочуть усім довести, що вони індивідуальні. Знову пролунав дзвінок, цього разу Обрі не стала зволікати й переборовши в собі почуття страху і хвилювання, все ж, підняла слухавку.

- Арда?

- Чому ти не відповідаєш на мої дзвінки? Все ускладнилося. Якщо до завтра ти нічого не придумаєш Хазар уб’є мого батька. Він взяв його в полон і не говорить де він.

- Я… Я не знаю, що робити. Мені вперше довелося побувати у такій ситуації, але якщо все дійсно так погано, то чому б не інсценувати мою смерть?

- Цього разу жартами не обійдеться. Вибач, що вплутую тебе в це. Я не хочу, щоб ти помирала.

- Все гаразд. Я не хочу, щоб моє життя коштувало чиєїсь смерті. Тому давай покінчимо з цим.

Хлопець міцно зажмурив очі. Йому було так шкода її, вона з чистим серцем і такою невинністю це все сказала, що було б важко не побачити її щирість у сказаному.

- Обрієтта, я під’їду завтра в кафе у твоєму місті, трохи пізніше відправлю локацію. – сумним голосом мовив він. – Я хочу тобі дещо сказати.

- Гаразд, я теж маю що тобі сказати.

- Добре, тоді о 10 побачимось.

- Так, бувай.

Він поставив слухавку, а дівчина дещо задумалася. Всю розмову він був трохи дивним, тому причини для підозр все ж є. Але, по тілу майнуло таке легке, приємне хвилювання, хотілося розповісти йому все, що не хотілося думати про погане. Посміхнувшись сама собі дівчина вирушила вечеряти.