Життя і смерть, або чому погасли зорі

15

- Так. І байдуже. Мені шкода, що я дала себе використати.

- Що будемо тепер робити?

- Покінчимо з Х’юго, а потім і з Хазаром.

Пройшло три дні. Хазар сидів у своєму кабінеті, як до нього постукався директор.

- Ми знайшли досьє Арди, пане Хазар.

- Досьє. Мені потрібно зустрітися з його батьком і чим швидше – тим краще.

- Нажаль з цим проблеми, адже кілька тижнів тому він виїхав у іншу країну.

- Байдуже! Зв’яжіть мене з ним! – грюкнув той кулаком по столу.

Директор миттю подався до дверей проковтнувши свій страх.

- Ниточка натягнулася. Хто ти, Арда? – промурмотів Хазар розглядаючи фото хлопця й сухо видихаючи дим свіжо запаленої сигарети.

***

Батько Арди давно начхав на все. Його дружина і маленький син померли в автокатастрофі дуже багато років тому. Тоді він з Ардою дуже тяжко пережили втрату та згодом, просто взявши себе в руки, віддав свого ще малого сина у школу спецоперацій. Мабуть, це було найгіршим рішенням замилити дитині очі навчанням, коли йому була потрібна батьківська любов. Тепер, хлопець вже дорослий. Його батько десь відпочиває з новою дружиною. Здавалося б, для чого Арді вбивати Хазара. Проте, вся брехня рано чи пізно виходить назовні… І ця вийшла…

***

Через годину директор все ж набрав батька Арди, та одразу ж нести слухавку до хазара не став. Раніше вони були хорошими друзями. Директор глядів Арду як свого сина, але час летить і все міняється.

- Ало! Я слухаю! У тебе щось важливе?

- Так. Хазар хоче поговорити з вами. Тема стосується Арди. Здається він накоїв багато дурниць і це почало загрожувати навіть його життю.

Чоловік був спантеличений новиною, але через те, що біля нього була кохана приховав свої емоції, ніжно їй посміхнувшись відійшов у бік.

- Це неможливо. Мій син знає, що робить! До сьогоднішнього дня він ні  разу не підвів мене.

- Боюся, цього разу все ж підвів.

Директор розповів йому цілу історію, проте той настоював на своєму, а потім зовсім поставив слухавку. Вже вечеріло. Хазар вийшов у двір розглядаючи небо, потім глянув на годинник й покрокував до машини, як за спиною почувся голос директора.

- Я не зміг зв’язатися з батьком Арди, пане Хазар. Нажаль його сотовий поза зоною, а інших способів зв’язку просто немає.

- Тобто немає? У школі навчається молодий спецназ не знаючи ніяких способів зв’язку крім телефону!?

- Вибачте, я зробив, що міг.

- Якщо так, то тебе звільнено. Мені потрібні люди, які рукою бетонну стіну проб’ють, нажаль ти розчарував мене.

Чоловік глянувши з ненавистю в очі Хазара обернувшись пішов. Насправді, він любив Арду,тому не хотів йому шкоди. Навіть коли він бешкетував – не злився на нього, все спирав на вік. Сьогодні він зробив усе, що міг, щоб той залишився цілим, та нажаль опиратися такому тирану, як Хазар просто марно.

Обрієтта повернулася назад в будинок. Нового плану не було, лиш би просто позбутися цих покидьків. Арда заварив чай і вони разом вийшли на терасу.

- Літо, а так холодно ввечері. – сказала вона обгортаючись в плетене покривало.

Хлопець лише сумно глянув на неї.

- Тобі жаль, що ти врятувала свого дядька чи не так?

- Ні… Чому ти так вирішив?

- Все таки він кинув нас.  Я б на твоєму місці злився.

- Він не вартий того. Яким би він не був – він все таки мій дядько, та й в загальному, чому злитися? Він рятував своє життя.

- А твоє?

- Я сама про себе попіклуюся. У мене крім нього нікого не залишилося.

- Друзі?

- Якби у мене справді були друзі, я б не думала над тим, чи вони у мене є… - мовила Обрі дивлячись на хлопця.

У її погляді можна було побачити ту всю самотність, яку вона проживала роками, але нічого з нею вдіяти не могла. Втім, смуток з часом змінився ненавистю і тепер вона сама не знала, що відчуває і що правильно зараз. Колись у дитинстві дядько навчав її кататися на коні, тоді вона сильно впала і забила собі ногу, та він лише розсміявся і сказав, що нема взлетів без падінь. Можливо так воно й було, згодом вона вже каталася відмінно, проте, на даний час Обрієтта вже не думала чи взлетить, їй хотілося просто тиші і сімейного затишку, просто жити без всього цього кошмару, просто повернути рідних і не пам’ятати про ці дні. Арда розумів її, та вдіяти нічого не міг, тепер залишалося лише закінчити почате. Вони сіли на лавку біля будинку, попиваючи гарячий чай.

- Що тобі відомо про цього старого з бібліотеки? Хто він?

- Простий робочий. Він був хорошим другом мого дідуся, звідти й знайомі.

- Це все?

- Так. А що ще?

- Не знаю. Він завжди здався мені якимось дивним. До речі, про твого дідуся, ви так і не дізналися хто того дня випустив коней?

- Думаю не варто ворушити минуле. Не знайшли. Але байдуже. В будь якому випадку він це не зробив з власної волі.

- Так, але ця людина зрадила твою сім’ю, хіба ти не хочеш знати хто це був?

- Не хочу.

- Ця людина могла б нам дати туза проти Х’юго. Подумай сама. Вони всі пов’язані.

- Хм… - дівчина важко видихнула. – Є одна людина, яка може знати, хто це був, проте й знайти її не так легко.

- Хто це?

- Бабуся Берти. Моєї знайомої. Вона також працювала у нас.

- Тоді давай хоч щось зробимо.

Вони посиділи ще буквально кілька хвилин й відправилися в дім. Вночі обоє спали дуже погано. Був повний місяць. Приблизно о 4 дівчина спустилася сходами на кухню, попити води, проте за вікном вона почула дивні звуки й наче чиясь тінь пронеслася під вікном з боку подвір’я. В ту ж мить вона піднялася кликати Арду, та його на подив, ніде не було.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше