11

Джан прошепотів собі попід ніс:

- Це не Господь винен в тому, що обрали твої батьки. Вони вас кинули у вогонь своїми руками.

- Ти щось сказав? – запитав Арда.

- Ні, про себе сказав. Мабуть іди підніми її, цього достатньо.

Арда поспішив й пригорнув її до себе. Обрієтта хлипаючи не могла заспокоїтися.

- Все. Тихо. Все пройшло. - Арда поцілував її в лоб. – Не плач більше, вони б не хотіли бачити тебе такою.

- Хіба вони заслужили помирати такими молодими? Чому Господь не зупинив це!?

Хлопець поглянув у бік Джана.

- Бо не Господь у цьому винен, ваші батьки самі вас кинули в вогонь.

Дівчина зрозумівши почала витерати сльози.

- Не жалій мене, Арда! Ти мене не зрозумієш! Я впевнена у тебе є батьки, а ще дівчина, яка любить тебе і чекає!

- Так, але моєї мами і брата також немає в живих. Тому лише я, якраз, тебе зрозумію.

Він ще сильніше обійняв Обрі. Через кілька хвилин підійшов до них Джан.

- Обрієтта візьми себе в руки. Нам треба рухатися далі.

Заспокоївшись вона відштовхнула Арду.

- Нам!? Я розповіла вам свою історію, проте ваша допомога мені не потрібна! Залиште мене на одинці із моєї горем! Це кінець! З грою покінчено! Зникніть нарешті з мого життя! - закричала Обрі й пішла витираючи сльози.

- Про яку гру вона говорить? – переглянувшись з Джаном запитав Арда.

До вечора дівчина сиділа одна на горищі дивлячись на їхню стару фотографію з рідними. Джан прийшов підтримати її.

- Обрі.

- Не пройшло. Стільки років минуло, а болить як вперше. – відводячи погляду від фото мовила дівчина.

- Слухай я…

- Я не хочу тебе бачити. Усі ви однакові. Через таких як ви мої рідні померли й залишили мене одну.

- Я не такий як вони, Обрі. Я не бажаю тобі зла й не граю за твоєю спиною. Я такий, який зараз є, якщо тебе турбує моє існування то знай, що я всього лише хочу захистити тебе. Мій батько заповів мені це. – хлопець простягнув руку у нього в кулаці був маленький ведмедик. – ще за довго до пожежі тато дав мені його, й розповів твою історію, я довго шукав тебе й зараз скажу одне – моя сім’я була в боргу перед твоїми рідними, я закрию цей борг, якщо допоможу тобі позбутися усіх вбивць і захищу тебе.

Дівчина впізнала цього ведмедика, адже в дитинстві дуже любила ним гратися, проте одного разу його загубила. Сліз тоді був повен дім! Але знайти так і не вдалося. Вона посміхнувшись обійняла Джана і звичайно, це побачив Арда. У нього по тілу пробіглися мурахи. Цьому не бути! Джан не буде ближче ніж він!

- Агов! – гукнув Арда. – Якщо Обрі в порядку, то давайте вже повечеряємо.

Після вечері дівчина все ж вирішила, що вони залишаться. В крайньому випадку, хоча б захистять жителів помістя від псів Гатто. Вона вийшла на веранду будинку. На дворі почалася гроза. Здавалося, що небо плаче разом з нею. Її догнав Арда.

- Я бачу ви з Джаном вже не просто друзі.

- Що? У мене немає друзів, а коханого тим більше.

- По тобі не скажеш, я помітив, що ти соціальна особа.

- Джан мені ніхто, як і ти.

- Я не прагну кимось бути для тебе. Лише хочу допомогти.

- Допомогти... Саме тому спонукаєш мене прибрати Х’юго.

Арда змовчав на це.

- Я лягаю. Завтра зранку піду в помістя, розпитаю місцевих про Гатто і його вибрики.

- Іди. – мовила дівчина опустивши голову. На хвильку вона глянула йому в слід, а потім просто зрозуміла, що немає права любити такого, як він, адже він така сама істота, як і ті вбивці.

Всю ніч йшов дощ. На ранок крізь хмари урвалися перші сонячні промені. Обрієтта прокинулася й глянула у вікно своєї кімнати. В домі нікого не було. Арда в помісті, Джан як завжди пішов по сніданок. Пригадується, колись Обрі так само прокинулася одна. Бабуся з дідусем працювали в полі. Брат з сестрою їм допомагали. Дівчинці було всього 4. Вона розплакалася нікого не знайшовши в домі, а на двір вийти не могла бо замок був надто важкий для неї. Тоді Діана побачивши у вікні Обрі, яка намагається вилізти що духу мчала до неї, прибігла й міцно обійняла. Ось би зараз так хтось обійняв мене. – подумала дівчина.

- Тук тук! Ти прокинулася, Обрієтта?

Обернувшись вона побачила перед собою Х’юго. Він був у темному плащі, з короткою темно сивою стрижкою й чорними очима. Не дивлячись на старість статура у нього була досить міцна й мускулисте обличчя з грайливим виразом.

- Що ти тут робиш? – дівчина вхопилася за пістолет.

- Спокійно. Я не прийшов сюди щоб хтось когось вбив. – всміхнувся він. – Я не завдам тобі шкоди. Хотів просто глянути, чи ти в порядку. Вчора на полі ти так плакала, мені стало шкода тебе.

- Не потрібно жаліти, ти домігся свого – радій! Всі мої рідні мертві! Ще мене вбий і будь щасливий! – хаотично розсміялася Обрі.

- Твої зорі вже погасли – я це розумію, проте, не варто мене винити. Вони самі і себе, і тебе кинули в вогонь.

- Але я чомусь ще жива!

- Ти і будеш жити. Я тебе не вб’ю і не дам, щоб це зробив хтось інший. Все прокляття твого роду впало на тебе, смерть тебе позбавить від страждань.

Дівчина не боялася цього навіженого, вона знала, що доки він не вб’є останнього з її роду до неї не дійде. Він хоче, щоб вона страждала і це не дивно, адже копія блоку, про який говорила Соломія, знаходиться у неї.

- Забирайся звідси! Тобі тут не місце!

- Послухай, Обрі. Як я сказав - я тебе не вб’ю, знаю, що ти вважаєш мене своїм ворогом – не варто. Твій дядько живий лише завдяки мені і ти це знаєш, а зараз просто скажи мені, чому ти повернулася сюди через стільки років? Це твої нові друзі тебе спонукали? – підійшовши ближче тихим тоном сказав він.

- Вони не мої друзі. І лише мені вирішувати коли сюди повертатися! Це мій дім!

- Бідна дитинка! Ти у це ще віриш? Скоро люди Гатто тут каменя на камені не лишуть. Їдь звідси краще. Ця земля більше не твоя.

Роздався гуркіт.