10

Дівчина зібрала речі й попрямувала до своєї машини. На серці був камінь, горло душили сльози. Повертатися в той дім їй дуже не хотілося, проте, ця гра повинна бути закінчена, щоб вона змогла жити далі.

- Обрі? Я допоможу тобі з речами? – підбіг Джан.

Дівчина спантеличено дивилася на нього й лише думала – ти такий хороший хлопець, невже і ти бажаєш мені зла. Та сказати в голос цього не могла. Джан був їй хорошим другом, Арда був для неї як невідома пустеля, в якій вона бачила лише міражі. Та не дивлячись на це після цієї гри хтось з них її покине, а хтось буде намагатися вбити.

Вони вирушили в путь. Дорога була далека і важка, прибули вже наступного вечора та перед фермою вирішили зупинитися біля придорожнього кафе.

Джан взяв усім по хот догу і соку й повернувся до машини. Арда відлучився по справах. Спершись на капот вони почали їсти, та Обрієтті камінь в горло не ліз.

- Обрі чому ти так? Я розумію тобі важко, але минуле це всього лише минуле, не дозволяй йому затьмарювати твоє майбутнє, ти повинна навчитися відпускати, жити одним днем, твої брат і сестра були б щасливі якби ти відпустила їх. Вони більше не живуть тут, відтепер вони лише в твоєму серці, а ферма це просто ферма. – сказав Джан.

- Я ніколи не залишу це так, не дозволю собі забути, моє дитинство було зруйноване постійними смертями.

- Знаєш, якщо тобі погано просто подивись у дзеркало, в дитинстві ти хотіла бачити себе такою в майбутньому?

- Так… - вона опустила очі. Це правда вона себе не такою уявляла коли були живі її брат і сестра й бабуся з дідусем. Колись вона мріяла стати лікарем, а врешті стала просто нещасною. Лише після їхньої смерті вона зрозуміла, що потрібно просто бути сильною й не жити порожніми надіями.

Через 5 хвилин повернувся Арда в руках він ніс маленьке кошеня.

- Схоже загубилося. При дорозі біля мусорного баку знайшов.

- Віднеси його в кафе, хай підгодують, у мене алергія на котів. – сказала Обрі.

- Коли я був малий у мене теж був такий котик. Шкода його. – мовив Джан.

- Мені теж його шкода, але нажаль, я не зможу йому допомогти. – додала грізно дівчина. Насправді так вона  виміщала свою злість, яку породили страждання. Обрі настільки заплуталася, що й сама не знала в яке русло направити свої емоції.

Настала ніч. Вони дібралися до ферми. Дівчина відчинила двері ключем, який був захований, як зазвичай, під горщиком з фікусом. Зайшовши всередину Арда зрозумів, що не так давно тут хтось був.

- Обрі, цей дім точно пустував всі ці роки? – запитав він.

- Так, тут ніхто не жив. Людські будинки далеко звідси. Після випадку з торнадо дядько всіх тварин продав, а персонал розпустив.

- Схоже тут немає світла й опалення. Я схожу по дрова хоч пічку розтоплю. – запропонував Джан.

- Гаразд, ми самі розберемося. – відповів Арда.

Щойно Джан закрив за собою двері, Обрієтта відчула що в кімнаті ще хтось крім них є.

- Арда, ти теж відчуваєш, що ми не одні?

- Звісно. – витягши пістолет мовив він.

Обрієтта також вийняла свій пістолет, без нього тепер нікуди.

- Хто тут? – крикнув Арда.

- А! – вмить Обрі схопив якийсь чоловік і приклав їй до горла ножа.

- Хто ти такий?

Ввімкнулося світло. В кімнаті було ще три чоловік, які їх оточили.  Арда довго не роздумуючи підмигнув Обрі. Вона вивернулася й  ногою вибила ножа у розбійника. Інших трьох хлопець взяв на себе. Одному вистрелив у плече. Іншого, який намагався поранити його ножем, Арда вдарив кріслом по спині й добив ногою, останнього вдарив кулаком й кочергою, яка була біля печі, добив. Обрієтта тим часом билася з усіх сил. В кімнату ввірвався Джан й побачивши ситуацію, взявся допомагати іншим. Через 2 хвилини розбійники лежали напівмертві.

- Хто це такі? – закричав Джан.

- Я не знаю! – відповіла видихаючи дівчина.

Пов’язавши їх і поскладавши акуратно біля печі, вони вирішили почекати доки ті прийдуть до тями.

- Обрі, ти молодець! Де навчилася так битися? – посміхнувся Арда.

- Життя навчило! – у відповідь посміхнулася вона.

Через декілька секунд один з розбійників почав важко й голосно видихати.

- Хто ви такі і звідки взялися тут? – крикнув Джан.

У відповідь було лише мовчання. Той мотав головою то в один бік то в другий, намагаючись прийти до тями.

- Своїх явно не здають. – фиркнув Арда.

- Що будемо з ними робити? – запитав Джан.

- Залишимо, хтось рано чи пізно прийде по них. – відповіла Обрієтта.

Хлопці знову вимкнули світло. Всередину більше ніхто не наважувався зайти, вирішили влаштувати засідку на дворі біля входу.

- Ніч обіцяє бути довгою. – промовив Джан.

- Подивимось, що буде далі. – хмикнула дівчина.

Приблизно 3 години панувала глуха тиша. Ближче до 1 години почулися чиїсь кроки. Арда вискочив зі сховища свиснувши іншим й закрив рота рукою людині. Джан присвітив фонарем, це була жінка років 50-ти, одягнена в довгу чорну спідницю й білу сорочку з білою хусткою на голові.

- Відпусти її. – сказала Обрі. – Я знайома з нею.

Арда прибрав руки. Жінка лише жалісно глянула на дівчину.

- Що ти робиш тут, Соломіє? Ти прийшла за цими бандюгами? – крикнула Обрієтта.

- Я прийшла забрати свого чоловіка. – зі сльозами відповіла та.

- Чому твій чоловік напав на нас?

- Його заставили. – жінка впала на коліна. – Будь ласка не злися на нас, у мене троє малих дітей. Цей нелюд забрав мого Каміля й силою вислав сюди, щоб вас убити.

- Хто цей нелюд? – присіла дівчина біля неї.

- Гатто.

- Що? Так він же тюрмі.

- Ти не знаєш, що це за людина дитино! Після суду на наше помістя впав великий тягар, бо коли Фадо помер всі землі і ферму він собі привласнив. Шукав тут щось роками, кожного року наші чоловіки ходили скопувати землі руками, щоб дістати якийсь чорний блок, але так ніхто й не знайшов його.