4. Серафим та портрет Торквемади.

                            «…Як чашу вина на застільній здравиці,
                                 Піднімаю віршами наповнений череп…»
                                                                 (Володимир Маяковський)

Якось одного літнього дня – а день був приємним та теплим – Серафим обрав своїм ложем не тротуар, як завжди, а клаптик асфальту біля стіни будинку – великої і плоскої, без вікон, без дверей, що пофарбована була не сьогодні і не вчора жовтою фарбою. І філософствував Серафим того дня не про сенс життя, не про суть буття, як завжди, а про часи Ренесансу. Потрібно сказати, що Серафим в дитинстві захоплювався малюванням, відвідував два рази приміщення художньої школи, і навіть вчителі зауважили в нього особливий талант до сього мистецтва. Шкода, що Серафим Петрович не розвинув свій талант і царину сію закинув. Лежав собі Серафим, мислив про творчість Джироламо Маччієтті, але тут хвилями накотились на нього спогади, і Серафим намалював на стіні портрет Томаса де Торкмемади кольоровими кавалками крейди, які подарував йому якось - не так давно, в суботу учень гімназії номер п’ять Петрик Булочкін. Портрет вийшов яскравим і виразним – Торквемада дивився на перехожих наче живий. Серафим ліг під портретом на свій знаменитий килимок і продовжував філософствувати про майстрів Відродження. Перехожі зупинялись і дивувались. Мало хто лишався байдужим, побачивши портрет Торквемади. 

Йшла мимо жаліслива і сентиментальна бабуся в синій хустинці з візерунком у вигляді рожевих квіточок та в бузковій шерстяній кофтинці:

- Ви навіщо це портрет Торквемади на стіні намалювали? Це Вам Флоренція чи що? Це Пітер, батечко. А Пітер – це Північна Венеція. Намалювали б краще портрет дожа Джованні Дандоло, а не оцього математика долі, геометра фатума. 

У відповідь Серафим тільки посміхнувся і продовжував мрійливо дивитися в нескінченність. 

Потім мимо йшов пенсіонер з паличкою, що була витесана з сухого клена та в піджаку в клітинку – зі смужками чорними та фіолетовими: 

- Дарма Ви так, Серафиме Петровичу! Ой, дарма! Ні до чого тут оцей портрет Торквемади! Намалювали б краще портрет Савонароли. Це і патріотичніше, і російській людині ближче. Ідеї Савонароли популярні, висять в повітрі, в усіх людей на вустах, особливо в Тамбові. Вас би зрозуміли і менше б лаяли. Савонарола – наша, російська людина. А цей Торквемада – тесля тай годі. Будівничий дірявих каравел, що давно потонули в калюжі часу.

Але Серафим продовжував посміхатися у відповідь і жодного слова не промовив. Як це не дивно. 

Йшов мимо мужик середніх років з кудлатою нечесаною бородою, вдягнений у футболку, що бачила ще й не таке і з подертою шкіряною торбою за спиною:

- А ось і правильно! Ось хто врятує Росію! Торквемада! Я Вам більше скажу: буде Торквемада – буде і Росія! А без Торквемади це буде не країна, а бутерброд з гарбузовою олією, який з’їв товстий смугастий кіт. Торквемада – це снігове вітрило північних країн! Так тримати, товаришу Серафим! Сим победіши! 

А Серафим продовжував посміхатися у відповідь і блукати десь у царстві мрій. 

Йшла мимо дівчина цнотлива, віком десь років сорок, яскраво нафарбована самарською косметикою, вдягнена в білі джинси, в синіх кедах на босу ногу і в блузці – жовтій в зелений горошок, клаповуха, з великими круглими кульчиками:

- І навіщо Ви Торквемаду намалювали? Навіщо?! Вам – безхатькам тільки б кориду дивитися та биків виделками штрикати, а потім котлети їсти недосмажені. Вам волю дай, так Ви весь Пітер на арену перетворите, і тореадорів в костюми паяців одягнете і на вулиці випустите. У Пітері не подобається? Та їдьте собі в Толедо! Там і тепліше, і лимонами пахне, і стегна в матрон товстіші. Теж мені, Пікассо знайшовся! Ви ще б Маху оголену намалювали, кубіст нещасний! Думають, якщо вони з філософського стану, то їм все можна! Козімо Медічі на Вас немає!

І пішла, гордовито вихиляючи сідницями. А Серафим продовжував посміхатися.

Йшов мимо товариш у костюмі, в окулярах, з портфелем в руках і в лакованих мештах на ногах сорок шостого розміру, з жирними не митими два тижні патлами і вічно незадоволеним виразом обличчя: 

- Хто це Вам дозволив на стінах міста вітру і дощу малювати портрет Торквемади? Маєте офіційний дозвіл вуличного художника з правом малювати портрети політичних діячів епохи Відродження? Ви б ще портрет Леонардо да Вінчі намалювали! Розпусник Ви старий, збоченець і сибарит! Якби я був міліціонером або поліцянтом, чи прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, я б Вас за це посадив би до в’язниці і розстріляв би потім за таке діяння. А ще філософ колишній! Теж мені, Труфальдіно! Сентехнік бергамський! 

Але Серафим продовжував мріяти і посміхатись. Наче не його розстріляти зібрались, а Матильду Тосканську.  

Йшов мимо юнак, схожий на студента. Тільки не на Раскольнікова, і не на Базарова, а на Дем’яна Бідного пітерського ґатунку:

- І правильно! Дуже до речі Ви портрет Торквемади намалювали! Росія дуже схожа на Італію часів треченто, і зовсім не гірша тої країни смугастої! У нас навіть мафія своя російська є. І не гірша за сицилійську, навіть краща, аніж якась там «Коза ностра». Я би взагалі замість рублів флоріни золоті карбував. А Новгород перейменував би в Неаполіс Ільменський. А патріарха назвав би Папою Московським. Я і сам то давно тещу сеньйорою називаю, а дружину Луарою. Хочете я Вам зараз «O sole mio» заспіваю? Тенором? Не хочете? Ну, як хочете! Чао, бамбіно! І не засмучуйтесь! 

Хоча Серафим засмучуватись зовсім не збирався, тільки продовжував посміхатись і дивитися на людей і собак.  

Йшов мимо ще один чоловік, не молодий, але й не старий, у сірих штанах і в сірій сорочці буднів. Побачив він портрет Торквемади, здригнувся весь, почав голосно співати «Арріба, Еспанья!» і марширувати. І довго ще тупіт його кривих ніг і гортанний спів неслись вулицями Міста.    

Серафим на це не відреагував ніяк, тільки продовжував посміхатись.