Глава 21. Дві радості

   Новина про донечку швидко стала частиною щоденності. Вона більше не звучала як подія — радше як тепла істина, з якою прокидалися і засинали.

  Наталія ловила себе на тому, що розмовляє з животом так само, як колись з Анною. Уже без здивування, без страху. Ніби вони давно знайомі.

 Анна сприйняла звістку по-своєму.
— Сестричка? — перепитала вона, серйозно насупивши брови.
— Так.
— Тоді я їй дам свою ляльку. Але тільки одну.
Роман засміявся і посадив доньку собі на коліна.
— А тато їй покаже зорі, — сказав він. — Коли підросте.
Анна подивилась на нього широко розкритими очима.
— А я теж покажу. Я старша, я з нею буду гратися.

  Увечері вони разом складали список імен. Наталія пропонувала м’які, світлі. Роман — коротші, сильніші. Вони сперечалися недовго і більше сміялися, ніж шукали істину.
— Вона сама підкаже, — сказав Роман. — Як Анна.
Наталія подумала, що він правий.

   Будні ставали повільнішими. Наталія частіше втомлювалась, іноді зупинялась посеред кімнати, ловлячи подих. Роман помічав це не завжди одразу, але коли бачив — мовчки підставляв плече. Не багато слів, зате стабільна присутність.

  Іноді вона відчувала: між ними щось змінилося. Не зникло — просто стало стриманішим. Він рідше дивився їй у очі довго. Частіше — у вікно. Але обіймав так само міцно.

   Одного вечора вони сиділи на кухні. Анна вже спала. За вікном падав дощ.
— Ти щаслива? — раптом спитав Роман.
Наталія здивувалась питанню.
— Так, — відповіла чесно. — А ти?
Він помовчав. Потім кивнув.
— Думаю, так.

   Вона не тиснула. Вона вчилась приймати його мовчання так само, як колись прийняла тишу між ударами серця на УЗД.
Життя тривало. Без драм.
Без розломів. Просто — крок за кроком.

    Пологи почалися зранку. Тихо, без поспіху, ніби друга донечка теж не хотіла порушувати ритм дому. Наталія прокинулась від знайомого тягучого відчуття — не болю, а сигналу. Вона не злякалась. Просто видихнула.
— Романе… здається, час.
Він підвівся одразу. Без паніки, без зайвих слів. Його рухи були зібрані, точні, але очі видавали хвилювання. Те саме, яке він приховував увесь цей час — глибоке, мовчазне, чоловіче.

   Анну розбудили обережно. Вона сонно притиснулась до Наталії.
— Я буду старшою, — прошепотіла і знову заснула, не знаючи, що саме цього дня її світ зміниться.
Дорога до пологового була майже порожня. Наталія тримала руку Романа і думала, що цього разу все інакше. Спокійніше. Впевненіше. Вона знала, що робити. Вона вже була мамою.

  У палаті було світло і тепло. Лікарка говорила знайомим голосом, медсестри рухались тихо. Роман стояв поруч, іноді торкався її плеча, іноді просто дивився — так, ніби запам’ятовував кожну секунду.

   Коли пролунало перше тихе, але впевнене кричання, Наталія не одразу зрозуміла, що все вже сталося.
— Вітаю, — сказала лікарка з усмішкою. — У вас донечка.
Наталія заплющила очі. Сльози потекли самі.
— Донечка… — повторила вона тихо, ніби перевіряючи слово на дотик.
— Дуже гарна, — додали їй. — Спокійна. Схожа на вас.
Коли дитину поклали їй на груди, світ зник. Був лише теплий клубочок життя, маленьке дихання, яке шукало її серце.

— Привіт… — прошепотіла Наталія. — Я знала, що ти прийдеш.
Роман стояв поруч, мовчазний. 
— Я ж казав… — прошепотів він, усміхаючись крізь вологі очі. — Донечка.
Коли він узяв її на руки, рухи були незграбні, але обережні.
— Привіт, маленька, — сказав він. — Я твій тато.

  І в цю мить він був поруч по-справжньому. Без відстані. Без думок про світ, який жорстокий. Лише тут — у маленькій долоні, що стиснула його палець.
Наталія дивилась на них і відчувала спокій. Не ейфорію. Не ідеальне щастя. А тиху, глибоку впевненість:
Ми впораємось. І цього було достатньо.