Глава 19. Сприйняття

   Роман довго носив у собі цю думку — про другу дитину. Вона не лякала його так, як на початку, але й не була одразу радісною. Вона просто жила десь поруч, у тиші між справами, в дорозі на роботу, у хвилинах, коли він дивився, як Анна грається на підлозі.

    Іноді він ловив себе на тому, що уявляє: як Анна тримає когось за руку. Як ділиться іграшкою. Як вчиться бути старшою. Ці уявлення приходили несподівано і так само тихо зникали, залишаючи по собі дивне тепло.

   Наталія проживала другу вагітність інакше. Вона вже знала, чого чекати, але водночас усе було новим. Її тіло швидше втомлювалося, ранки були повільнішими, а вечори — тихішими. Анна все частіше тягнула її за руку, щось показувала, вимагала уваги, і Наталія вчилася бути поруч одразу з двома — з тією, що бігала по кімнаті, і з тією, що росла під серцем.

   Роман працював багато. Не тому, що тікав — принаймні не так, як це виглядало зовні. Просто робота була зрозумілою, чіткою, без емоційних ривків. Там усе мало форму й логіку, тоді як дім поступово наповнювався відчуттям змін, до яких він ще не зовсім звик.

   Він усе ще був поруч: купував продукти, клав Анну спати, іноді мовчки сидів поряд із Наталією. Але в цих мовчаннях з’являлася пауза — не холодна, не ворожа, просто довша, ніж раніше. Наче він щось обдумував і не поспішав ділитися. 

   І все ж іноді, коли Наталії було важко, Роман клав руку їй на спину — коротко, але впевнено. Або підіймав Анну на руки й сміявся, навіть якщо був втомлений. У ці моменти ставало ясно: він не віддаляється остаточно. Він звикає. Повільно. По-своєму.

Друга вагітність входила в їхнє життя без гучних слів.
Так само тихо, як і розуміння Романа — що ця історія вже стала частиною його, навіть якщо він ще не навчився називати це радістю.

Просто з’явилося відчуття, що дім став більшим, ніж раніше, — ніби простір розсунувся, а він ще не встиг знайти в ньому своє нове місце.

   Він часто дивився на Наталію з боку. Вона стала іншою — спокійнішою, глибшою, мов тиха вода. Іноді він ловив себе на думці, що трохи сумує за тією, колишньою, легкою. А потім бачив, як вона усміхається Анні, і це відчуття тануло, залишаючи сором за власну слабкість.

   Анна жила тепер у двох станах — постійному русі й великому очікуванні. Вона часто торкалася маминого живота, ніби перевіряла, чи там справді хтось є.
— Там братик? — серйозно питала вона.
— А може сестричка, — відповідала Наталія.
— Хай буде будь-хто, — зітхала Анна. — Я з ним гратимусь.
Ці слова чіпляли Романа сильніше, ніж він хотів би визнавати. У дитячому голосі не було страху, не було сумнівів. Лише потреба в близькості.

    Вечорами, коли Анна вже не хотіла бігати, а лише сидіти поряд, Роман вмикав настільну лампу й показував їй зоряне небо на старому атласі.
— Бачиш оцю крапку? — казав він, ведучи пальцем. — Це не просто зірка. Це сонце, як наше, тільки дуже-дуже далеко.
— А ми туди полетимо? — серйозно питала Анна.
— Можливо, колись, — усміхався він. — Всесвіт великий. Там вистачає місця для всіх.

    Анна слухала уважно, ніби ці слова були для неї не казкою, а правдою. Вона клала голову йому на плече і дивилася вгору, навіть якщо за вікном було лише темне небо без зір.

    У ці моменти Роман відчував, як щось усередині нього повільно, майже непомітно, стає на свої місця. Він не був готовий до всього одразу. Але він був тут. І цього, поки що, було достатньо.

   Робота в школі допомагала триматися. Учні слухали його про планети, чорні діри, нескінченність. Він ловив себе на тому, що говорить м’якше, ніж раніше. Наче пояснював не лише формули й орбіти, а саму ідею життя — складного, але дивовижного.

   Іноді він думав: якщо Всесвіт дозволяє з’являтися новим зіркам навіть у темряві, то, мабуть, і люди можуть навчитися приймати нове, навіть коли бояться.
Анна вже засинала, тримаючи в руці маленьку іграшкову ракету. Наталія мовчки накривала її ковдрою. А Роман стояв у дверях і раптом ясно відчув: його світ більше не стискається. Він розширюється.
Повільно. Як Всесвіт.