Глава 18. Нове життя

    Наталія відчула зміни не одразу.
Спочатку — як легку втому, що не минає. Потім — як дивну тишу всередині, ніби її тіло знало щось раніше за думки. Вона стала уважнішою до себе, до ранків, до запахів, до власного серцебиття.
  Вона не поспішала робити висновки. Просто слухала себе.Аж поки одного ранку не зрозуміла — це знайоме відчуття. Тепле, трохи лякаюче і дуже ніжне. Вона дістала тест, не з тривогою, а з тихим очікуванням, ніби вже знала відповідь.

  Дві смужки з’явилися швидко.Наталія сіла на край ванни й усміхнулася. Без сліз. Без гучних емоцій. Просто поклала руку на живіт — так, як робила колись. У цю мить вона подумала про Анну. Про те, як вона росте, як тягнеться до світу, як потребує не лише мами, а й того, хто йтиме поруч з нею трохи попереду або трохи позаду.
— Тобі потрібен братик або сестричка, — прошепотіла Наталія, ніби ділилася таємницею.
Вона вже знала: ця дитина — про любов, а не про страх.
  Увесь день Наталія ходила з цією новиною, як з теплим світлом усередині. Готувала вечерю, гралася з Анною, складала іграшки — і весь час думала, як сказати Романові. Вона хотіла не просто повідомити. Вона хотіла порадувати.
   Він повернувся пізніше, ніж зазвичай. Втомлений, але спокійний. Анна одразу побігла до нього, обійняла за ноги, і він підняв її на руки. Наталія дивилася на них і відчувала: ось заради чого варто берегти цю мить.
Вона не сказала одразу.
Дочекалася, поки Анна засне.
Поставила чай.
Сіла навпроти.
— Романе… — почала тихо, але впевнено.
Він підняв очі.
І в цю секунду Наталія зрозуміла: як би він не відреагував — вона вже щаслива. Бо життя знову обрало її. І вона була готова.

Роман мовчав.
Не тому, що не чув.
І не тому, що не зрозумів.
Він дивився на Наталію довше, ніж зазвичай, ніби намагався вмістити цю новину в себе — обережно, щоб не злякати ні її, ні себе. Його обличчя не змінилося різко. Просто стало спокійнішим. Глибшим.
— Ти… впевнена? — запитав він нарешті.
Наталія кивнула. В її голосі не було тривоги — лише тиха радість.
— Так.
Роман опустив погляд, повільно видихнув і притулив долоні одна до одної. Він не усміхався одразу. Усмішка з’явилася пізніше — несмілива, але справжня.
— Це… — він зупинився, підбираючи слова. — Це добре.
Між ними знову запанувала тиша. Не порожня. Не холодна. Така, в якій кожен проживав свою думку. Роман підвівся, підійшов до Наталії й обійняв її. Без слів. Без обіцянок. Просто міцно, так, як обіймають, коли не знають, що сказати, але знають, що бути поруч — важливо.
— Анна буде рада, — тихо сказав він.
І в цих словах було більше, ніж у довгій промові.
Наталія притулилася до нього й відчула, як його серце б’ється рівно, спокійно. Вона зрозуміла: радість у нього інша. Не гучна. Але справжня.
Того вечора вони довго сиділи мовчки. Пили чай. Дивилися у вікно. Говорили про дрібниці. Але між словами вже жила нова думка — про ще одне життя, яке обрало їх.
І хоча Роман був трохи розгублений, у його тиші не було відмови. Лише здивування і обережна надія.

  Роман довго не наважувався сказати це вголос.
Він носив свої думки в собі кілька днів — мовчки, важко, ніби боявся поранити навіть не словами, а самим фактом сумніву.
Одного вечора, коли Анна вже спала, а в квартирі стояла звична тиша, він сів поруч із Наталією і сказав не дивлячись на неї:
— Я не знаю, чи хочу ще одну дитину…
Він говорив повільно, ніби кожне слово потребувало дозволу.
— Життя зараз дуже важке, — продовжив тихо. — Світ жорстокий. Я іноді дивлюся на Анну і думаю… чи зможу я захистити її від усього. А тут ще одна відповідальність.
Наталія слухала. Не перебивала. Не виправдовувалась.
Вона бачила — це не відмова. Це страх.
Роман нарешті підвів очі.
— Але я розумію, — сказав він твердіше. — Якщо життя вже з’явилося… воно має бути.  Це не про вибір. Це про прийняття.
Він видихнув, ніби сказав щось дуже особисте.
— І Анні потрібен братик або сестричка. Вона не має бути одна в цьому світі.
Наталія не плакала. Вона просто взяла його за руку.
— Я знаю, — відповіла тихо. — Нам теж інколи страшно. Але ми вже вміємо любити.
Тієї ночі вони лежали поруч, кожен зі своїми думками. Між ними було не ідеальне щастя, а щось глибше — чесність.

Анна дізналася про новину по-своєму.
Наталія посадила її поруч, поклала руку собі на живіт і сказала:
— Тут буде малюк. Твій братик або сестричка.
Анна спочатку не зрозуміла. Подивилася серйозно, ніби вирішувала важливе питання. Потім підійшла ближче, притулила вушко до живота і раптом засміялася — голосно, щиро, так, як сміються лише діти.
— Ля-ля! — вигукнула вона і поцілувала живіт незграбно, з усією силою своєї маленької любові.
Роман дивився на це мовчки.
А потім усміхнувся — вперше за довгий час без напруги.
У цю мить він зрозумів: страх не зникне одразу. Світ не стане м’якшим. Але любов уже є. І вона — реальна.
Іноді цього достатньо, щоб зробити крок далі.