Глава 16. Щастя, яке зростає

  Анна росла так, ніби поспішала жити.
Кожен її день був відкриттям — для себе і для них.
Її перше слово не було гучним. Воно прозвучало зненацька, між кухнею і вітальнею, коли Наталія, втомлена, але щаслива, витирала руки об рушник.
— Ма…
Наталія застигла.
Серце пропустило удар, а потім забилося так голосно, що вона злякалася — раптом злякає доньку.
— Романе… — покликала пошепки, ніби це було диво, яке легко сполохати.
Він увійшов, ще з телефоном у руці, але коли почув це коротке «ма», телефон зник з його долоні. Він присів поруч, ніяково, незграбно — як чоловіки, які бояться бути надто ніжними.
— Ти чула? — спитав він, ніби не повірив.
Наталія тільки кивнула. У неї тремтіли губи.
  Перші кроки Анни були схожі на маленьку подорож.
Вона йшла від дивану до Наталії, розставивши руки, немов ловила повітря.
— Йди до мами, — тихо казав Роман.
І коли Анна впала й одразу засміялася, Наталія зрозуміла: щастя — це не ідеальність, а присутність.
Того вечора вони сміялися разом.
  Їли піцу з однієї коробки, Анна заснула між ними, а Роман ніжно обійняв Наталію так, ніби не поспішав нікуди.
  Наталія жила декретом, як окремим світом.
Дні складалися з колискових, перших зубчиків, прогулянок, втоми і тієї дивної тиші, яка буває лише вдень, коли дитина спить.

Роман працював багато.
Він приходив пізніше, частіше мовчав, частіше говорив «я втомився».
Не різко. Не боляче.
Просто — трохи далі.
Він любив Анну. Це було видно в тому, як він цілував її в тім’я, як уважно слухав її лепет.
Але з Наталією він дедалі рідше сідав поруч без причини.
Вони ще були щасливі.
Ще будували плани.
Ще сміялися з дрібниць.
Просто між ними з’явилася пауза —
така тиха, що її легко було не помітити. 

 Анна зростала — не днями, а відчуттями. Ще вчора вона просто дивилась на світ широко відкритими очима, а сьогодні вже впізнавала мамині кроки і татовий голос серед тисячі інших звуків.
Наталія часто ловила себе на думці, що щастя — це не велика подія. Це коли в домі тихо, коли чай остигає на столі, бо ти надто довго дивишся, як твоя дитина спить. Це коли нічні пробудження вже не лякають, а стають частиною любові.

  Першим словом було «мама».
Наталія почула його випадково — між справами, між пранням і колискою. Воно прозвучало нечітко, ще крихке, ніби несміливе. Вона завмерла, серце стиснулося, а потім наповнилося теплом так сильно, що довелося сісти. Вона не заплакала. Просто усміхнулася — тихо, глибоко, як усміхаються жінки, які відчувають, що їх люблять безумовно.
Вона розповіла Романові ввечері. Він усміхнувся, поцілував Наталію в скроню і сказав, що знав — інакше й бути не могло.
А через кілька тижнів сталося ще одне маленьке диво.
Анна сиділа на підлозі, тримаючись за татові пальці, і дивилась на нього з тією серйозністю, яку мають лише діти. І раптом — зовсім несподівано — сказала: — Та… то…
  Роман не одразу зрозумів. А потім почув: — Тато.
Він розгубився. Засміявся. Очі стали вологими, але він швидко відвернувся, ніби це було просто світло в кімнаті. Він підняв доньку на руки, притис до себе і довго не відпускав.
  Того вечора він був особливо ніжним. Частіше торкався Наталії, частіше дивився на Анну, ніби намагався запам’ятати кожну мить. Він був щасливий — простим, щирим щастям чоловіка, який знає, заради чого працює, заради кого повертається додому.
Будні текли спокійно. Наталія була в декреті, дні були схожі один на один, але в цій схожості було життя. Роман працював багато, інколи втомлювався, але вдома все ще було тепло. Вони вечеряли разом, сміялися з дрібниць, сперечалися через побут — і мирилися так легко, ніби кохання саме підказувало слова.
 

 Аннна вчилася стояти, тримаючись за диван. Робила кілька невпевнених кроків і падала, а Роман ловив її сміхом, Наталія — руками. Вони були разом у цих перших кроках, як і в перших словах.
І тоді ще здавалося, що так буде завжди.
Світ був простим. Дім — живим. Любов — тихою, але надійною.