Глава 14. День, коли народилося сонечко

Вранці все було як завжди — спокійно, м’яко.  День був сонячний і гарний . Але Наталія відчула щось інше, нове, глибоке… ніби всередині тиша світу розсунулася, готуючи місце для чуда.

— Ром… здається, почалося, — сказала вона тихо, торкаючись його плеча.

Роман підхопився, ніби серце в нього зробило різкий ривок.

— Ти впевнена?
— Так… але не лякайся. Я теж хвилююсь.

Він обійняв її і на мить просто пригорнув, притискаючись щокою до її волосся.

— Я поруч. Я нікуди не відпущу тебе, чуєш?

Вони виїхали до пологового будинку, і весь шлях Роман тримав її за руку. Не відводив очей, ніби боявся пропустити навіть подих.
А Наталія мовчала — не з болю, а з глибокої концентрації, з трепету, з відчуття, що ось-ось стане мамою.

У палаті все злилося у відчуття — світло лампи, теплі руки акушерки, голос Романа, який не відходив ні на секунду.

— Тримайся, моя хороша. Я поруч. Ти найсильніша. Я так тебе люблю… — шепотів він.

І хоч хвилювання зростало, хоч думки плуталися, вона знала: поки він тримає її руку, вона зможе все.

Пологи тривали, час тягнувся, але кожна хвилина наближала той момент, який змінить їх назавжди.

— Наталіє, ви чудово справляєтесь, — сказала акушерка лагідно. — Трошки ще, і ви побачите своє малятко.

Роман притиснув її руку до своїх губ.

— Давай, рідна… я тут…

І коли вона зібрала всю силу, всю волю, все серце — світ наповнився першим тоненьким криком.

Все стихло.Повітря стало теплим і прозорим.

У руках акушерки лежала маленька, ніжна , тендітна дитинка. Тихий плач був схожий на подих вітру в перший весняний ранок.

Акушерка всміхнулася і сказала з тією особливою ніжністю, яка буває тільки в людей, що щодня торкаються до дива:

— У вас дівчинка.

Наталія кліпнула, ніби не повірила, ніби почула щось зовсім несподіване.

— Дівчинка? — здивовано перепитала вона.

— Так, дівчинка.  У вас дуже гарна донечка. А що, щось не так? — лагідно запитала акушерка.

Наталія засміялася крізь сльози. Сміх був тремтливий, щасливий, теплий, майже дитячий.

— Та ні… просто я думала буде хлопчик…

Роман тихо всміхнувся, витираючи очі.

— А я ж казав… — прошепотів він, нахиляючись над донечкою. — Моя маленька принцеса…

Він тремтячими руками торкнувся її щічки, так обережно, ніби боявся, що вона розтане.

Наталії поклали дитинку на груди.
Донечка притихла, наче відчула — ось вона, мама.
Тепла. Рідна. Єдина.

Наталія плакала. Не від болю, а від переповнення щастя , від хвилювання, від радості.
 Вона гладила маленьку спинку, відчуваючи, яка вона тепла, як вона пахне… життям.

— Привіт, моя дівчинко… — прошепотіла вона. — Привіт, моє серденько…

Роман сидів поруч і не відводив очей ні від неї, ні від малюка.

— Ви дві мої найкрасивіші дівчата, — сказав він тихо.

Наталія підняла на нього погляд — ніжний, вологий, світлий.
Він взяв їх за руки — її і крихітну — і вперше це вже було не «ми двоє».
Це було ми троє.

Донечка стишилася, затихла на грудях у мами, і здавалося, що зараз навіть світ дихає тихіше, аби не потривожити це диво.

— Яке ім’я? — спитала акушерка.

Наталія подивилася на Романа і сказала:

— Я знаю, ти хотів, щоб була Софійка, а я бачу в ній Анну,— благодать і благоговіння.

Він подивився на крихітку , і погодився .

— Анна... дуже гарно.

І світ ніби тепліше засвітився.

Пологовий будинок мав свій особливий ритм — кроки у коридорах, шепіт медсестер, приглушене світло ночника. Але в палаті Наталії й Романа все звучало трохи інакше: тихий подих маленької Анни ніби створював нову мелодію, яку вони вчилися слухати заново.

Сонце прокрадалося крізь штори золотими смужками, ковзаючи по білому ковдрі. Наталія прокинулася першою — вона не спала міцно, але то був найсолодший сон у її житті.

Поруч, у кріслі, сидів Роман.
Задрімав, трохи згорбившись, але на його обличчі була тиха, майже дитяча усмішка.

А на його грудях спала крихітна донечка,  загорнута у маленьку ковдрочку.
Однією рукою він підтримував її спинку, іншою — обережно тримав крихітну долоньку.

Наталія дивилася на них, і серце стискалося від ніжності.

— Ви мої… — прошепотіла вона так тихо, що навіть повітря не зрушилося.

Роман повільно прокинувся, кліпнув, озирнувся й усміхнувся тією  самою, щирою , закоханою усмішкою.

— Доброго ранку, мамо, — сказав він тихо, ніби боявся розбудити донечку.

— Доброго…тату. — Наталія ледь стримувала сльози щастя. — Ти не спав?
— Як можна спати, якщо тут у мене цілий всесвіт на руках?

Він нахилився й поклав крихітку Наталії на груди. Анночка засопіла, потягнулася, скривила носик — і знову заснула, притиснувшись до серця мами.

Це був найтепліший ранок у їхньому житті.

— У неї такі маленькі… пальчики, нігтики, — прошепотів Роман, зніяковіло усміхаючись.
— Ти вже полюбив її ?
— Я пропав. Назавжди.

Наталія не стрималася й засміялася.
Роман спіймав цей сміх губами — ніжний, тихий перший батьківський поцілунок.

Коли їх виписували з пологового, небо було синім, чистим, ніби світ теж святкував появу їхньої донечки.
Роман ніс автокрісло, ніби тримав коштовність.

Вдома було тихо — приємно, затишно.
Наталія навіть не думала, як дивно виглядає їхній дім з новою тишею, де вже чути зовсім інші звуки.

Першої ночі Анна довго не могла заснути.
То плакала, то притихала, то знову прокидалась.

Наталія хвилювалася, притискала її до себе, заколисувала.
А Роман стояв поруч, тримаючи руку на її спині.

— Ти не одна. Я тут, — повторював він.

Коли Наталія втомилася, він забрав крихітку собі на груди.
І диво — донечка миттєво заспокоїлася.

— Ух ти, — прошепотіла Наталія.
— Це все моя борода, — усміхнувся Роман. — Вона в мене чарівна.

І в ту ніч вони спали вперше як сім’я:
Наталія поруч, Роман тримає донечку, а маленьке серденько рівно постукує на його грудях.