Глава 13. Очікування дива

 Час непомітно ковзав уперед, і хоч Наталія знала, що вагітність триває дев’ять місяців, їй здавалося, що це ціла вічність — прекрасна, трепетна, наповнена кожним новим днем. Малюк ріс, а разом із ним росли їхні страхи, хвилювання, надії, мрії… і любов.

Третій триместр приніс у їхній дім особливу атмосферу — таку,  ніби кожне слово, кожен дотик, кожен шурхіт ковдри вночі був заряджений світлом і очікуванням дива.

Наталія частіше прокидалася вночі — то від того, що малюк активно рухався, то від легких болів у спині, то просто від хвилювання, яке накочувало хвилею без видимої причини.

І щоразу, коли вона розплющувала очі в темряві, Роман прокидався разом із нею, наче їхні серця були зв’язані невидимою ниткою.

— Тобі знову важко? — шепотів він, обіймаючи ззаду, акуратно підтримуючи її живіт долонею.
— Трохи… але ти поруч, тож мені вже легше.

Роман ніжно проводив пальцями по її шкірі, дихав у шию, заспокоював, як умів тільки він.

— Кохана,  ти неймовірна. Ти сильна. Я буду поряд завжди.

Ці слова були для неї, як тепла ковдра — огортали, заспокоювали, давали відчуття захисту.

Але інколи Наталію накривали сумніви.

Під ранок вона іноді лягала йому на груди і тихо зізнавалася:

— Боюся пологів… боюся, що щось піде не так.

Роман гладив її волосся, поціловував у тім’я.

— Я теж хвилююся. Але ми разом. Наш малюк уже відчуває, як ми його любимо. Усе буде добре, рідна.

Його впевненість, тепла й спокійна, була для неї найкращими ліками.

Магічні рухи всередині

На восьмому місяці поштовхи стали не просто відчутними — вони стали мовою.
Мовою їхнього малюка, який ніби вже зараз хотів щось сказати.

Одного вечора, коли вони лежали на дивані під пледом, дитина штовхнула так сильно, що Роман відсмикнув руку від несподіванки.

— Ого! Це що, удар чемпіона? — посміхнувся він.

Наталія засміялася, а дитина штовхнула знову, ніби у відповідь.

— Моя маленька донечка сил набирається, — впевнено сказав він, притиснувши долоню до живота.

— А я все одно кажу — син, — пожартувала вона, витираючи сльози від сміху.

— Побачимо, — сказав Роман, а потім нахилився й ніжно поцілував її живіт. — А хто б ти не був, ми тебе любимо більше за все в світі.

Цей момент Наталія запам’ятала назавжди — та легкість, ту теплоту, те щастя.

Третій триместр робив її тіло вразливішим, чутливішим, ніжнішим.
Вони навчилися нового виду близькості — делікатної, повільної, уважної. Роман став ніби ще лагіднішим, ще терплячішим, наче боявся навіть подихом зачепити її біль.

І водночас їхня інтимність стала глибшою — більше ніж слова, більше ніж дотики. Це була близькість, у якій читалися:

“Я тебе чую.”
“Я поруч.”
“Я берегтиму вас.”

І Наталія щоразу закохувалася в нього сильніше.

Вони довго сперечалися, сміялися, складали списки.

— Якщо буде хлопчик — я хочу Матвій. — сказала Наталія.
— Красиво. Але якщо буде дівчинка — я наполягаю на Софійці. — відповів Роман.

— А якщо не покажеться до кінця?
— Тоді назвемо… Сонце. — пожартував він.
— Не можна дитину Сонцем назвати!
— Чому? Ти ж моє Сонце.
— Коханий! — вона засміялася, штовхнувши його плече.

Це були найкращі вечори — довгі, сімейні, теплі.

У школі вони працювали як справжня команда.

Учні Наталії ходили за нею, пропонували носити зошити, питали, як почувається малюк.
Учні Романа вже будували припущення, на кого буде схожий «їхній учительський малюк».

— Дивися, — казала Наталія за обідом у вчительській. — Ти розпустив слух, що буде дівчинка.
— Бо буде. Я ж відчуваю.
— А я відчуваю хлопчика!
— Це тому, що він — копія моя, тільки в хлопчій версії?
— Ні! — сміялася вона. — Просто… не знаю. Серцем відчуваю.

— Подивимось, — знову казав він і цілував її руку.

Колеги раділи за них, допомагали, підміняли у складні дні.
А вони вчилися бути командою — справжньою: слухати, підхоплювати, підтримувати, бачити втому одне одного.

Коли третій триместр підійшов до останніх тижнів, хвилювання посилилося. Наталія вде  була в декретній відпустці, вона частіше зупинялася посеред кімнати, прикладаючи руки до живота.

— Мила , ти добре? — питав Роман кожного разу.
— Просто надто сильно ворушиться… Думаю, готується.

Іноді ввечері вони сиділи у дитячій кімнаті, яку вже облаштували: пастельні стіни, колиска , маленькі боді, акуратно складені на полиці.

— Усе зміниться, правда? — тихо запитала вона, торкнувшись ручки колиски.
— Так, — відповів Роман, — але тільки в кращу сторону.

Він обійняв її ззаду, поклав руки на живіт.

— Я хвилююся, Ром…
— Я теж.
— Але… я вже хочу її або його побачити.
— І я, — він нахилився і поцілував її в шию. — Я рахую дні, рідна.

Вони стояли так — удвох, у тиші, у кімнаті, що чекала свого маленького господаря.

Тиша була такою ніжною, що здавалось, чути було навіть серцебиття малюка.

Попереду було невідоме.
Попереду був найбільший страх.
І найбільше щастя.

І вони були готові.
Разом.