Глава 12. Диво,яке говорить серцем

Чим ближче підходила дата другого УЗД, тим сильнішими ставали хвилювання. Не тривожними — радше тихими, солодкими, тими, що живуть десь під серцем, змушуючи його битися частіше, ніби танцюючи в очікуванні.

Вона відчувала, як всередині росте маленьке життя. Відчувала без слів, без доказів — просто інтуїтивно. Її тіло змінювалося, рухи ставали обережнішими, а думки — теплішими. Кожен новий день приносив нову мрію, нову надію, нове тихе «а що якщо…».

Він дивився на неї зовсім іншими очима. У його погляді з’явилося щось глибоке, невимовне — ніжність, змішана з благоговінням.
Він торкався її живота так, ніби тримав у руках усе найдорожче в світі. І щовечора казав:

— Моя маленька принцесо, будь сильною для мами.

Вона сміялася, хоч і знала, що сперечатися з ним на цю тему безглуздо.

— Романе, це буде хлопчик. Я знаю. Відчуваю. — У її голосі звучала впевненість, м’яка, але тверда.

— А я відчуваю дівчинку. І все. — Він цілував її лоб так серйозно, ніби це була клятва.

Ці маленькі протилежні мрії не сварили їх — навпаки, додавали їм особливого тепла. Це була їхня гра, їхня таємна суперечка, яка робила вечори смішнішими, а ночі — ближчими.

День другого УЗД настав тихо, як і більшість важливих моментів у житті.
Він тримав її за руку дорогою до кабінету, хоч вона й не зізнавалася, але дуже хвилювалася. Його пальці були теплими, їхнє переплетення — надійним. Так, ніби він тримав її не тільки за руку, а й за спокій, за серце.

У кабінеті було прохолодно. Лікар уважно переглядав монітор, рухаючи датчик по її животу. А вони обидва затамували подих — так сильно, що здавалось, повітря між ними стало густішим.

На екрані з’явилася крихітна істота, що ворушилася так активно, ніби спеціально гралася з ними.

— Чудова дитинка. Все розвивається прекрасно, — усміхнувся лікар. — Але… статі поки що не видно. Малюк заховався. Дуже сором’язливий.

Роман тихо, майже беззвучно видихнув.

— Дівчинка, — прошепотів він з тією ж впевненістю, яка викликала усмішку.

Вона покрутила головою, але ніжно, без тіні роздратування.

— Возиться там так… це точно хлопчик.

Лікар посміхнувся:
— Хто б це не був — він або вона вже має характер.

Вони вийшли з кабінету сміючись, легкі, щасливі. Друге УЗД не принесло відповіді — але принесло щось значно важливіше:
нову хвилю очікування.
Нову таємницю, яка їх об’єднувала ще більше.

Увечері вони сиділи на підлозі в кімнаті, де скоро мав би бути дитячий куточок. Навколо них лежали каталоги, зразки фарб, іграшки, маленькі боді, що вона купувала напівжартома, «про всяк випадок».

— Якщо буде дівчинка — я куплю їй найкрасивішу колиску, — сказав він, гортаючи журнал. — Білу, з різьбленням. І м’який балдахін зверху.

— А якщо син… — вона посміхнулася кутиками губ. — Тоді я хочу світло-блакитну кімнату. І кораблики. Маленькі, дерев’яні.

— Кораблики теж підійдуть для дівчинки, — він торкнувся її носа, змусивши її тихо засміятися.

Він любив дивитися на неї в такі моменти — не просто як на жінку, а як на майбутню маму їхньої дитини. Її погляд став глибшим, теплішим, її усмішка — м’якшою. Вона світилася зсередини, і він не раз ловив себе на думці:
"Я не знав, що можна любити так сильно".

А вона думала про нього так само. Особливо коли він клав голову їй на коліна, притулившись щокою до її живота, і щось тихо шепотів малюкові.

— Я захищатиму вас обох. Завжди, — казав він. — Як тільки ти народишся, я обіцяю… я зроблю все, щоб ви були щасливі.

Ці слова не треба було зважувати. Вони звучали чесно, так само щиро, як і його руки, що щоночі обіймали її з такою дбайливістю, якої вона ніколи не знала раніше.

І у всій цій ніжності, у спільних хвилюваннях, у невідомості, яку вони приймали з усмішкою, народжувалася особлива гармонія.

Вони не знали, хто росте під її серцем — син чи донечка. Але давно розуміли одне:

Це їхня дитина. Їхнє продовження. Їхня радість. Їхнє диво.

І хай відповідь залишилася ще за завісою —
та їхня любов не потребувала подробиць.
Вона вже була повною.
Вона вже була глибокою.
Вона вже була родиною.

Перший поштовх прийшов так несподівано, що Наталія спершу навіть не зрозуміла, що сталося. Це було м’яке, ледь відчутне торкання зсередини — наче хтось обережно постукав під її серцем, нагадуючи про свою присутність.

Вона завмерла.
Потім поклала долоню на живіт.
І усміхнулась так широко, як не усміхалася давно.

Вечір був тихим. Вони щойно повернулися зі школи — трохи втомлені, але щасливі. Діти вимотували, але водночас дарували щось, що ніхто інший не міг дати: живість. Їх робота була непростою, але кожен день приносив маленькі моменти, заради яких хотілося прокидатися.

Роман саме розкладав тести на перевірку, коли почув її легке здивоване зітхання.

— Що там? Ти в порядку? — він підвів голову миттєво.

Вона мовчки підійшла, взяла його долоню й приклала до свого живота.

— Тут… — шепнула. — Здається… наше маленьке диво сказало «привіт».

Він спершу нічого не відчував. Тільки її тепло, її трішки прискорене дихання.
І раптом — ледь помітний рух, такий легкий, ніби всередині погойдувалась маленька пір’їнка.

Роман застиг.
Його очі стали мокрими.
Він усміхнувся так широко й щиро, що Наталія відчула, як у грудях стискається від ніжності.

— Це… — його голос захрип. — Це воно… це наш малюк…

Він опустив голову, притулившись щокою до її живота, і довго так тримався.
Мовби боявся пропустити ще один поштовх.
Мовби чув усе, що хотів почути.

Того вечора між ними народилася нова близькість.
Та, яка не про пристрасті тіла — а про невимовну тендітність душі.

Вона сиділа у нього на колінах, поклавши голову на плече.
Він гладив її живіт, ніби малюючи кола не пальцями, а дотиками серця.

— Якщо буде донечка, — сказав він мрійливо, — я хочу назвати її Софією. Мудрість. Світло. Доброта.