Глава 11. Доторк до нового життя

Ранок почався тихо, майже нечутно. Сонце ще сором’язливо торкалося краю вікна, коли вона прокинулася й відчула щось нове — легку втому, що не була неприємною, а радше нагадувала обійми зсередини, і м’яку хвилю тепла під серцем. Вона вже кілька днів відчувала ці зміни — ніби її тіло перешіптується із невидимою таємницею.

Він лежав поряд, ще сонний, але коли вона поворухнулася, відразу відкрив очі й м’яко усміхнувся.

— Як ти сьогодні? — запитав він тим голосом, який завжди клав на серце спокій.

— Трохи незвично… але приємно, — прошепотіла вона і торкнулася свого живота. — Здається, вже щось по-іншому.

Він поклав долоню поверх її руки — так обережно, ніби боявся доторкнутися занадто сильно.

— Ти тільки скажи, якщо хоч щось будe не так. Я хочу бути поруч у кожній миті.

Ця ніжність ще більше розтопила її. Вона заплющила очі й притулилася до нього ближче, слухаючи, як рівно б’ється його серце. Воно завжди здавалося їй надійним, як маяк серед хвиль.

Перші зміни ставали очевиднішими. То раптова слабкість, то несподівана примха, то нова чутливість до запахів. Він помічав усе — навіть те, що вона намагалася приховати.

— Сідай, я все зроблю сам, — говорив він, якщо бачив, що вона стомлена.

— Тобі не важко? — запитувала вона щоразу.

Він тільки усміхався:

— Ти — моє найдорожче. І те, що ми чекаємо… це дар. Ні, мені не важко.

Він готував їй чай з ромашкою, накривав плед, коли вона замерзала, і дивився, як змінюється її погляд — тепер у ньому було щось тихе, жіночне, майже святе. А вона бачила, як у ньому з’являється новий вид ніжності — глибокий, впевнений, сповнений майбутнього.

Коли настав день першого УЗД, вони вдвох хвилювалися так, ніби йшли на щось урочисте і водночас неймовірно крихке.

В залі очікування він тримав її за руку, погладжуючи великим пальцем її долоню. Вона відчувала, як тепліє. Їй здавалося, що зараз серце вискочить — від страху, від радості, від незнання.

— Ти хвилюєшся? — запитав він тихо.

— Дуже, — зізналася вона. — А ти?

— Більше, ніж на будь-якому іспиті в житті.

Їх запросили до кабінету, і час ніби зупинився. Коли екран засвітився, вона затамувала подих. Лікар щось налаштовувала, говорила спокійно, професійно… Та Наталія  нічого не чула — тільки прислухалася, немов до далекого голосу.

І ось — звучання. Тихе, рівне, неймовірне стукотіння.

— Ось серцебиття, — сказала лікар.

Її серце здригнулося. А його рука міцніше стиснула її долоню.

Роман не зводив погляду з екрану. Його очі стали волого-блискучими, і вперше вона побачила в них таку глибоку ніжність, що від неї стисло горло. Він прошепотів майже нечутно:

— Привіт, малесеньке…

Вона відчула, як щось тепле і світле розливається в грудях. Це був їхній перший момент справжності — мить, коли двоє усвідомили: всередині них тепер є ще хтось третій.

Коли вони вийшли з клініки, він зупинився, обійняв її і довго не відпускав.

— Знаєш… — сказав Роман, торкаючись її волосся. — Я дуже хочу донечку.

Вона підняла на нього здивований погляд, а потім ніжно всміхнулася.

— А я… хочу сина.

— Чому? — він поглянув із щирою цікавістю.

— Мені здається, у нього будуть твої очі. Глибокі, теплі… І він буде таким же турботливим.

Він зітхнув, але ніжно:

— А я мрію про донечку, схожу на тебе, твої очі, волосся. Твоє світло. Твій сміх. Твою доброту.

Їхні бажання зіштовхнулися, але не боляче — це було ніжне зіткнення двох мрій, які могли існувати поруч.

— Хай хто б це був, — сказала вона, притулившись лобом до його грудей, — головне, щоб був щасливий.

— І щоб у нього була така мама, як ти, — м’яко додав він.

Її серце тремтіло.

Того вечора він довго говорив про майбутнє. Про маленькі ручки, що колись обіймуть їх. Про перші кроки, сміх, перше слово. Він уявляв, як буде носити дитину на плечах, як знайде маленькі кеди чи бантики.

А вона слухала його й відчувала, що все це — не просто слова. Це їхній новий світ, що вже почав будуватися.

І коли вони засинали, він поклав руку їй на живіт, так тихо, так ніжно, ніби молився.

— Дякую тобі за це диво, — прошепотів він. — Я буду поряд, завжди.

Наталія взяла його руку в свою, притиснула до серця і заплющила очі. Їй здавалося, що в цю мить весь Всесвіт став ближче — і тепліше.

Так починалася їхня подорож із новим життям, любов’ю, що стала ще глибшою, і мріями, які вже не належали лише їм двом, а трьом.
Дні після першого УЗД стали для них зовсім іншими. Наче світ змінився — став м’якшим, обережнішим… теплішим. Вони обоє ніби ходили з таємною усмішкою в очах, яка з’являлася сама по собі, коли думка торкалася того маленького сердечка, що тепер билося в ритмі їхнього спільного майбутнього.

Вона відчувала деякі нові зміни — ніби в середині цвіла ніжна квітка, невидима для світу, але відчутна для неї кожним подихом. Втома приходила швидше, але мала якусь солодкість; настрій коливався, та він з умінням і терпінням ловив кожну її хвилю.

І що найдивніше — вона почала помічати, як він змінюється разом із нею.

Одного вечора Наталія сиділа на дивані, загорнувшись у плед, і розглядала маленький знімок з УЗД. Пальці мимоволі ковзали по гладкій поверхні, ніби торкалися когось дуже дорогого. Він зайшов до кімнати й зупинився, ніби боявся порушити її думки.

— Про що ти? — запитав Роман  сідаючи поруч.

— Про це маленьке диво, — вона показала йому знімок. — Уявляєш, воно там… росте. Щодня. І ми не бачимо, але відчуваємо.

Він притиснув її до себе, вкрившись пледом удвох.

— Я відчуваю. Кожен раз, коли дивлюсь на тебе.

Його рука лягла їй на живіт інстинктивно, ніби місце для неї там було завжди. Вона вдихнула глибше — від цього дотику всередині ставало так спокійно, так правильно, що хотілося запам’ятати цю мить назавжди.

Він дедалі більше дбав про неї.
Помічав, коли їй холодно.
Подавав руку, якщо вона вставала.
Слідкував, щоб вона їла вчасно, хоча іноді це ставало справжньою місією — запахи робилися непередбачуваними.