Глава 9. Тиха близькість і велика звістка

 Тиха близькість і справжня відвертість 

Осінь непомітно перейшла у глибший, тихий жовтень. Дні стали коротшими, вечори — довшими, і саме в цих вечорах розквітала справжня близькість Наталії та Романа. Не галаслива, не показна, а тепла, домашня — та, що народжується в тиші.

Після шкільних буднів вони часто поверталися втомленими, але саме це підсилювало їхнє бажання бути ближчими. Навіть просте сидіння поруч на дивані під теплим пледом з чашками чаю давало відчуття затишку, яке вони не обміняли б ні на які вижимки романтичних кіноісторій.

Одного вечора, коли холодний дощ монотонно бив по вікну, Роман сидів на підлозі, спертий спиною на ліжко, а Наталія лежала поруч, поклавши голову йому на коліна. Він водив пальцями по її волоссю, ніби розчісуючи думки, що заплутались протягом дня.

— Знаєш… — він заговорив тихо. — Я інколи боюся.
— Чого?
— Що я буду недостатньо добрим чоловіком. Що не завжди зможу давати тобі все, що ти заслуговуєш.

Вона підвелась, дивлячись йому в очі.
— Романе, ти мені потрібен не як герой… а як ти, справжній .Ти вже даєш мені все найважливіше — себе.

Він посміхнувся тією своєю щирою, ледь несміливою усмішкою, і в цю мить їхня близькість стала глибшою за будь-які слова. Їхні душі торкнулись одна одної так само ясно, як очі.

Моменти, які зближують

Щастя приходило у дрібницях:

Роман щоранку приносив їй каву в ліжко, навіть коли поспішав.

Наталія писала йому маленькі записки в ланч-бокс: «Обідати не забудь, генію».

Він поправляв її шарф, коли вони виходили з дому, ніби боявся, що вітер забере її тепло.

Вона гладила його волосся, коли він приходив із роботи виснаженим, і він засинав у неї на колінах, як дитина.

Ці дрібні штрихи робили їх схожими на дві нитки, що поступово спліталися в одну.

Одного ранку Наталія прокинулася незвично рано — з хвилею тривоги, яка змішалася з незрозумілою ніжністю. Вона лежала тихо, слухаючи, як Роман дихає поруч, і відчула, що в її тілі щось змінилося.

Це було не боляче, не тривожно — просто… інакше.

Вона весь день ходила задумлива.
Роман помічав, але не тиснув.
— Якщо захочеш — скажеш, — промовив він тепло.

І вона сказала — наступного ранку, з тремтячим серцем, тримаючи в руках смужку тесту, на якій з’явилися дві чіткі лінії.

Вона вийшла з ванної, притискаючи тест до грудей. Серце калатало так сильно, що їй здавалося — його почує весь будинок.

Роман сидів на краю ліжка, зав’язуючи волосся у хвіст.
Він підняв на неї погляд — і одразу все зрозумів по її очах.

— Наталю?..
Вона підійшла, сіла поруч і тихо простягнула йому тест.
— Я вагітна... Ми… будемо батьками.

Він не одразу сказав щось — просто обійняв її міцно, по-справжньому, ніби намагаючись захистити від усього світу.
Потім відсторонився, поклав руку на її живіт і прошепотів:

— Це найбільший подарунок, який ти могла мені дати.
Ти — мій всесвіт. А тепер наш всесвіт стане ще більшим.

Вона заплакала — тихо, щасливо, притулившись до нього.

І саме в ту мить вони відчули:
усе, що було — всі будні, всі маленькі труднощі, всі домашні вечори — привело їх саме сюди.

До сім’ї, яка почала рости прямо під їхніми серцями.