Глава 8. Перші труднощі та сила команди

Новий навчальний рік починався рано. Ще не встиг висохнути теплий вересневий туман, а Наталія вже крокувала шкільним коридором, в руках — плани уроків, зошити й кілька крейдяних шматочків «про всяк випадок». Школа зустріла її звичними звуками: сміхом учнів, кроками вчителів, скрипом старих дверей кабінетів.

Але тепер усе відчувалося по-іншому.
Вона була заміжня. І десь у сусідньому крилі школи, у кабінеті фізики й астрономії, працював її чоловік.

І кожна зустріч очима в коридорі викликала легку хвилю тепла.

У Наталії було багато роботи: нові програми, нові діти, кілька проблемних класів і ще більше батьківських питань. Вона працювала з душею — іноді настільки глибоко, що поверталась додому виснаженою.

Роман, навпаки, горів своїм предметом. Його уроки часто збирали половину школи, а досліди були такими ефектними, що діти ще місяць про них говорили.

І в цьому була перша складність:
— Учні Романа Івановича — у захваті!
— Астрономія тепер у всіх улюблена!
— Наталіє, а коли у вас буде щось... ну... веселіше?

Вона спершу сприймала це болісно.
Не через ревнощі — ні.
А тому що вчительській душі важко, коли твою працю порівнюють.

Одного вечора вона сиділа за кухонним столом, вже пізно, перевіряючи зошити. Роман тихо підійшов і поклав руку їй на плече.

— Ти засмучена. Що сталося?
— Нічого, — зітхнула. — Просто втомилася.

Він мовчав кілька секунд, а потім обережно пересунув зошити вбік і став напроти неї, тримаючи її руки у своїх.
— Наталю, ти — найкращий учитель, якого я знаю. Не змагайся зі мною. Не потрібно. У нас різні предмети, різні діти, різні стилі.
Вона підняла на нього погляд.
— А ти не боїшся, що я колись виявлюся… слабшою за тебе?
— Ти моя команда, — відповів він, торкнувшись її чола своїм. — А в команді немає слабших. У команді є підтримка.

Вона посміхнулась. І напруження розтануло.

Інколи вони перетиналися у вчительській:
— Романе Івановичу, у вас знову черга дітей до кабінету? — жартувала завуч.
— Так, — усміхався він. — Але я чекаю одну особливу ученицю. Вона має зелені очі і завжди пропускає мене в дверях першою.

Наталія червоніла, а колеги посміхалися.
І це додавало сил.

Іншого дня вона зайшла до його кабінету в обідню перерву. Роман стояв біля дошки, малюючи схему зоряних потоків.
— Ти знову не їв, — сказала вона.
— Я забув.
— Тому що ти у нас геній, — зітхнула вона, — але без організації.

Вона принесла йому контейнер з домашньою їжею, і він з таким вдячним поглядом подивився на неї, ніби це був не борщ, а подарунок долі.

— Оце і є сім’я… — сказав він тихо.

Справжні труднощі почалися тоді, коли обом дали перевантаження: додаткові гуртки, звіти, батьківські збори. Дні стали довшими, ночі — коротшими.

І тоді вони навчилися найважливішого:

розділяти домашні обов’язки,

слухати і чути одне одного,

говорити, коли важко,

підставляти плече, навіть якщо самому важко стояти

Одного вечора Наталія сказала:
— Я так втомилася, що навіть не знаю, з чого почати.

Роман просто підійшов, забрав у неї ручку й папери:
— Почати треба з того, щоб ти полежала. Я зараз сам розберуся з цією пачкою.

Вона дивилась на нього з любов’ю, яка перевищувала будь-які слова.

У кінці вересня, коли перше шкільне божевілля стихло, вони сиділи удвох на лавці біля школи, дивлячись, як повільно падає листя.

— Ми молодці, — сказала вона, поклавши голову йому на плече.
— Ми команда, — повторив він її думку.
— І нам не страшні дрібні труднощі.
— Бо ми — разом.

І Наталія раптом зрозуміла:
справжня сила їхнього шлюбу — не в ідеальних днях,
а в тих буденних вечорах, де вони вибирають одне одного знову і знову.