Глава 7. Повернення додому

Дорога назад з медового місяця була зовсім не схожа на ту, з якої вони їхали. Тепер це були не двоє людей, що мріяли про спільне майбутнє, а чоловік і жінка, які це майбутнє вже почали будувати. Наталія, спершись головою на плече Романа, спостерігала за краєвидом за вікном і ловила себе на думці, що не хоче, аби ця подорож не  закінчувалась.

— Дім буде іншим, — тихо сказав він, ніби прочитав її думки.
— Я знаю, — усміхнулась вона. — Бо тепер він — наш.

Коли вони переступили поріг квартири, повітря здалося зовсім іншим. Тонкий запах свіжості після відчинених перед від’їздом вікон змішався з ароматом її парфумів, що вловився з шарфа на вішаку. Все було знайоме, але все було новим.

Роман обійняв Наталію ззаду, поклав підборіддя їй на плече.
— Сімейне життя починається, місіс… — він дражнився паузою, — моя любов.

Вона засміялась і легенько штовхнула його ліктем, але руки його не відпустила.

Наступного ранку не було ні помпи весілля, ні невимовної романтики медового місяця — але було щось набагато важливіше. Їхні маленькі, домашні будні.

Наталія прокинулась від аромату кави. Роман стояв на кухні в футболці, з трохи розпатланим волоссям, яке він збирав у хвіст лише напівуспішно.

— Доброго ранку, красуне, — сказав він і простягнув їй чашку.

Вона сіла за стіл, дивлячись, як він готує тости, зосереджений і одночасно ніжний.
— Ти щоранку так будеш мене балувати?
— А хіба я маю вибір? — усміхнувся він. — Ти моя дружина.

Пізніше вони разом складали речі з валіз, пересміювалися над тим, що вона привезла «півморя» в кишенях — де були мушлі, камінці, навіть маленька суха гілочка з пляжу, яка здалась їй красивою.

Увечері вони разом готували вечерю, штовхаючи одне одного ліктями, коли не поміщались біля плити. Роман не втримався й поцілував її в шию.

— Гей, я ж ножа тримаю, — засміялася вона.
— Нічого, буду ніжним, — і він торкнувся губами її плеча ще раз.

Найбільші їхні моменти відбувалися не в романтичних локаціях. А тут — на кухні, у коридорі, у маленькій ванній, де вони вдвох не могли розминутись.

Він торкався її щоранку, коли проходив повз: рукою по спині, легким поцілунком у скроню, теплим поглядом.
Вона відповідала тим же: поправляла йому волосся, поки він збирав хвіст, зав’язувала йому шнурки, коли він «дуже поспішав», а вечорами клала голову йому на плече, коли вони дивилися фільм.

І ці будні — прості, тихі, живі — виявилися набагато кращими за будь-які урочисті події.

Одного разу, після довгого дня, вони сиділи разом на підвіконні з чашками чаю, дивлячись на нічне місто. Роман обіймав її за талію, притискаючи ближче.

— Знаєш… — сказав він тихо. — Я боявся, що реальність зламає казку.
Наталія повернулася до нього.
— А вона не зламала?
— Ні, — він поцілував її в чоло. — Вона стала кращою. Бо тепер моя казка — це ти.

Вона притулилась до нього, слухаючи його спокійне дихання.
І зрозуміла: справжнє щастя завжди живе у буднях — коли поруч правильна людина.