Глава 6. Ніч, що змінила все

Весільний вечір повільно згасав, залишаючи за собою шлейф теплого світла, музики та щасливих побажань. Коли останні гості поїхали, Роман і Наталія нарешті залишилися удвох — у тихій кімнаті, наповненій ароматом весільних квітів і м’яким золотавим світлом.

Він підійшов до неї так, наче вперше бачив.
— Моя дружина… — прошепотів, торкаючись її щоки.

В очах Наталії жеврів легкий хвилюючий вогник — суміш ніжності, новизни й того глибокого кохання, яке вона носила в собі всі ці місяці. Роман притягнув її до себе, обійняв так, ніби світ зник за межами цих стін. Їхня перша ніч була не про пристрасть — вона була про довіру, тепло й відчуття дому в обіймах одне одного.

Їхні поцілунки були м’якими, довгими, такими ніжними, ніби вони боялися сполохати мить. Вони говорили одне одному тихі слова, торкалися рук, волосся, щік — пізнаючи, ніби вперше. І коли вони заснули, Роман ще довго тримав Наталію за руку, немов обіцяв: я тут, і завжди буду.

Прокинулась Наталія від теплого сонячного проміння, що пробивалося крізь напіввідкриті фіранки. Роман лежав поруч, притулившись чолом до її плеча, дихаючи рівно й спокійно. Він виглядав таким домашнім, справжнім і щасливим, що її серце стислося від ніжності.

Коли вона ворухнулася, він одразу розплющив очі й усміхнувся — тією особливою усмішкою, яку бачив тільки той, кого він кохав.

— Доброго ранку, дружино, — його голос був теплий і трохи хриплуватий.

Він провів пальцями її волоссям, ніжно поцілував у скроню.

— Я прокидаюсь — і все ще не вірю, що ти поруч, — промовив він.

Наталія тихо засміялася, торкнулася його щоки й відповіла:
— Ми тепер назавжди разом.

Вони довго лежали так — під теплом ранку, загорнувшись у м’яку ковдру, шепочучи одне одному щасливі дрібниці. Це був той ранок, що стає спогадом на все життя: чистим, світлим, справжнім. 

Їхня весільна подорож була мрією — тихий курорт на березі моря. Де хвилі ніжно котилися по піску,  де повітря пахло морською сіллю та теплом, де нікого й нічого не було, крім них двох.

Дні проходили в прогулянках уздовж берега, у неспішних сніданках на терасі, де вітер грався її волоссям, а Роман сміявся й поправляв кілька неслухняних пасм.

Він фотографував Наталію кожного дня, а вона соромилася:
— Та ну, я не модель.
— Ти моя єдина реальність, — відповідав він.

Увечері вони слухали шум моря, сидячи на теплому піску. Наталія клала голову йому на плече, а Роман обіймав її так, ніби намагався захистити від усього світу.

Ці дні були ніби початком нового життя — спокійного, зрілого, наповненого довірою. Вони говорили про майбутнє, про дім, про мрії — і кожне слово звучало легко, впевнено.

Море стало їхнім свідком: їхнього сміху, їхньої ніжності, їхнього кохання.