Глава 5. День, коли серця сказали "так"

Ранок їхнього весілля почався з тихої музики дощу, що ледь торкався підвіконь. Але це був не той дощ, який псує плани, — це був теплий, літній, благословенний дощ, що ніби очищав повітря, готуючи його до свята любові. Наталія прокинулася першою, відчуваючи ніжне хвилювання, яке розквітало всередині, немов біла лілія.

День здавався нереальним. Здавалося, що все навколо — легке, повітряне, живе. Коли стиліст ніжно укладав її волосся, вона дивилася у дзеркало і ледь впізнавала себе — не тому, що була іншою, а тому, що стала щасливішою, спокійнішою, впевненою у виборі.

Її сукня — біла, мов перший сніг, але тепла, як обійми. Легкі рукави, делікатне мереживо й довга фата створювали відчуття, ніби вона зійшла з картини старих європейських майстрів. Коли вона встала, щоб пройтись перед дзеркалом, тканина ніжно торкалася підлоги, залишаючи за собою шовковий шепіт.

Тим часом Роман  стояв біля вікна свого номеру, поправляючи білу  сорочку..Друзі жартували, але він лише посміхався — той рідкісний, теплий усміх, який з’являвся тільки тоді, коли він думав про неї. Серце билося швидше, але не від страху — від передчуття.

Церемонія відбувалася в затишному саду, де крізь хмари вже пробивалося сонце. Повітря пахло свіжістю, квітами та чимось невловимо чарівним. Гості тихо перешіптувалися, милуючись місцем: білі стільці, арка з живих троянд, легкі стрічки, що танцювали від подиху вітру.

Коли зазвучала музика, всі обернулися.

Наталія  йшла повільно, тримаючи в руках букет з білих троянд .Її погляд одразу знайшов його — спокійний, впевнений, щасливий. Він ніби забув дихати, коли побачив її. У цей момент світ перестав рухатися, залишивши лише їх двох.

— Ти неймовірна… — прошепотів він, коли вона підійшла ближче.
Вона посміхнулася, і її очі засяяли так, ніби в них запалили маленькі зірки.

Слова присяги вони вимовляли повільно, усвідомлено. В кожному слові була правда. В кожному подиху — любов. Коли їхні руки сплелися, а обручки торкнулися шкіри, вони відчули не метал — тепло одне одного.

— Я з тобою, — сказала вона тихо.
— Я завжди обиратиму тебе, — відповів він.

Поцілунок під оплески гостей став ніжним завершенням обряду. Але справжня магія почалася пізніше — коли весілля перетворилося на тепле свято щастя,танців і сміху. 

Вони танцювали під світло гірлянд, ніби в маленькому зоряному всесвіті. Її голова лежала на його плечі, а його руки ніжно обіймали її талію. Музика линула навколо, але вони чули лише биття сердець.

— І не віриться, що це все наше, — сказала вона.
— Наше тепер і назавжди, — він підняв її руку й поцілував пальці.

Гості фотографувалися, піднімали келихи, сміялися, але їхня близькість залишалася непорушною. Навіть коли вони перервали танець, щоб розрізати торт — ніжний, кремовий, з лавандовими нотками — він не відпускав її руку ні на мить.

Пізніше, коли вечірня прохолода торкнулася саду, вони вийшли на коротку прогулянку. Арка, під якою вони давали присягу, світилась м’яким світлом. Вона зупинилась і поглянула на нього.

— Знаєш… — сказала вона, — сьогодні я відчуваю, що починаю нове життя.
— І я з тобою в кожному кроці, — він притягнув її ближче.

Їхній поцілунок під тихим шелестом вечірнього саду став особливою нотою цього дня — нотою, яку вони обоє пам’ятатимуть до кінця життя.

Це було їхнє свято. Їхній початок. Їхня обітниця любові, яку вони пронесуть життям.