Глава 3.Ближче до світла

Осінь розквітала своїм останнім золотим листям, а в душах Наталії та Романа теж було своє тепло, своє світло. Кожен день вони відкривали один одного по-новому, ніби повільно й обережно торкаючись крихких кристалів серця, щоб не зламати.

Вчителі, які раніше просто працювали пліч-о-пліч, почали помічати, що між ними щось особливе. Маленькі знаки: довші погляди, обережні дотики, тихі сміхи у коридорі, нотатки на столах, залишені для іншого, як невидимі нитки, що поступово тягнули їх один до одного.

Роман любив спостерігати за Наталією, коли вона пояснювала учням складні теми, розкривала логіку чисел і формул. Йому подобалося, як її пальці плавно проводять по дошці, як хвилюється голос, коли діти не відразу розуміють, і як вона посміхається, коли вони нарешті “зловлять” ідею.

Він часто ловив себе на тому, що зацікавлено слухає її більше, ніж будь-яку лекцію — він дивився на неї не тільки очима, але й серцем. А Наталія щоразу помічала його сині очі, ті, в яких була доброта, сила і щирість. Вона відчувала: через них він показує не лише себе, а й довіряє їй свою душу.

Вона відчула, що любить його не лише за силу й мужність, а за наполегливість і чутливість одночасно. Йому не потрібні були слова, щоб сказати: він поруч, він поважає її, він захоплюється нею кожної миті.

Одного вечора вони затрималися після уроків у шкільній лабораторії.
Роман показував Наталії, як працюють складні експерименти з фізики, і вона сміялася, дивлячись на його серйозне обличчя, коли він пояснював, що найменша похибка може змінити результат. Він сміявся у відповідь, бо бачив, як її очі блищать від цікавості, і відчував, як кожне її слово, кожен погляд роблять його день яскравішим.

Вечори ставали особливими: після роботи вони прогулювалися вулицями міста, світло ліхтарів танцювало на тротуарах, а їхні тіні рухалися поруч. Він тримав її руку, а вона відчувала тепло, яке здавалося безкінечним. І навіть звичайна прогулянка перетворювалася на маленьке свято, де кожен крок наближав їх один до одного.

Роман захоплювався всім у Наталії: її розумом, красою, щирістю, здатністю бачити добре в людях. Він дивився на неї як на диво, ніби щодня відкривав її заново. Кожна її усмішка, кожна маленька ямочка на щоках викликала в ньому бажання бути поруч, захищати і підтримувати.

А Наталія не могла відірватися від його очей — тих синіх глибин, у яких вона бачила не лише силу, але й ніжність, доброту, чистоту його душі. Її тягло до нього, а його присутність давала їй відчуття безпеки, якої їй так бракувало раніше.

Їхнє спілкування вже не було просто робочим чи дружнім.
Це були миті, коли можна було мовчати й розуміти одне одного без слів.
Коли він м’яко торкався її руки, дивився в очі, і в них відчувалося все: довіра, турбота, пристрасть і безмежна повага.
Кожна зустріч ставала маленьким святом, а відстань між серцями зменшувалася з кожним словом, усмішкою, поглядом.

І Наталія знала, що вперше в житті її серце впізнало справжнє кохання.
Те, яке не хоче  її  зламати, а тільки дарує тепло, ніжність і силу.