Глава 2. Розквіт

Осінь поступово загортала місто в теплі кольори. У школі ранки ставали прохолоднішими, але всередині Наталія відчувала зовсім інше — наче всередині неї тихо, обережно розцвітало щось нове.

Роман почав з’являтись у її житті все частіше.
Спершу це були випадкові розмови в коридорах, теплі погляди над чашкою кави в учительській, короткі нотатки на аркушиках — «гарного дня», «не перевтомлюйтесь», «усміхніться». А потім — уже зовсім не випадкові зустрічі після уроків, коли він приносив їй чай або якісь смішні “астрономічні” меми, щоб розсмішити.

Він дивився на неї так, ніби бачив більше, ніж просто вчительку математики.
Він бачив дівчину — справжню, чисту, сильну й водночас дуже ніжну.

Одного разу, після важкого дня, він тихо сказав:

— Знаєте, Наталіє Андріївно… я ніколи не думав, що людина може бути настільки… світлою.

Вона збентежено засміялась:
— Світлою? Мабуть, ви мене ідеалізуєте.

— Ні, — відповів він так впевнено, що вона відчула легке тремтіння в грудях. — Ви така, як є. І це найкраще, що з вами може бути.

Його слова торкнулися її глибше, ніж вона хотіла показати.

Роман милувався нею постійно — її рухами, голосом, навіть тим, як вона виправляла зошити, зосередившись, хмурячи лоб. Він любив, коли вона знімала волосся з обличчя, коли сміялася, коли ті ямочки на щоках з’являлися несподівано.

А найбільше — коли вона дивилася прямо на нього, своїми зеленими очима, в яких завжди було трохи осені й трохи тепла.

Він іноді ловив себе на думці:
“Я навіть не знав, що так можна дивитись на когось… так, ніби хочеш берегти її від усього світу.”

А Наталія щоразу помічала його очі.
Сині, глибокі, чесні. Вони були як прозоре небо після дощу — у них не було прихованих ігор чи фальші. Вона бачила в них його чисту душу, доброту, мужність і ту внутрішню силу, яку не треба було доводити словами.

Його наполегливість захоплювала її.
Він був зібраний, вольовий, упевнений — але поруч з нею ставав дивовижно м’яким. Наче він дозволяв собі бути справжнім лише в її присутності.

І вона відчувала це.
Від цього ставало тепло, спокійно… і небезпечно приємно.

Одного вечора вони вдвох затрималися в школі, вимкнули світло в коридорах і виходили разом. На вулиці вже падав вечір, а небо тремтіло холодним місяцем.

Роман несподівано торкнувся її руки — легенько, обережно, ніби питав дозволу.

Її серце стислося. Але вона не відвела руки.
Навпаки — її пальці м’яко відповіли, і між ними пройшла тепла, тиха хвиля, яка сказала більше, ніж будь-які слова.

— Я радий, що зустрів вас, — прошепотів він, дивлячись їй просто в очі.
— Я теж, — ледь чутно відповіла вона.

У його погляді в ту мить було все — ніжність, повага, захоплення, і щось ще… дуже глибоке, дуже справжнє.
Те, що не зникає просто так.

Їхні серця вже знали, що починається щось важливе.

Щось, що змінить їх назавжди.