Глава 1. Коли серце впізнало

Наталія ніколи особливо не вірила в кохання.
Не тому, що була холодною чи байдужою — просто реальність давно навчила її обережності.
Розумна, красива, з темно-русим хвилястим волоссям та зеленими очима, що завжди світилися теплом, вона звикла тримати своє серце під замком. Можливо, тому що вміла рахувати й передбачати, як справжня вчителька математики, — а в коханні логіка часто лише заважає.

У школі, де вона працювала, життя текло рівно, передбачувано. Зошити, контрольні, ранкова кава в учительській, усмішки учнів, навіть ці милі ямочки на її щоках з’являлися більше для дітей, ніж для когось дорослого.
Аж поки одного вересневого ранку до школи не зайшов новий учитель астрономії та фізики.

Він з’явився мов спокійний буревій — тихий, але відчутно сильний.
Роман Іванович.
Високий, широкоплечий, із тими синіми, трошки задумливими очима, які здавалися глибшими, ніж нічне небо. Чорне волосся зібране в акуратний хвостик, коротка борода, яка надавала йому ще більшої мужності.

— Доброго ранку, — сказав він, коли директор знайомив його з колективом.
Його голос був низьким, але спокійним, майже оксамитовим.

Наталія ненавмисно зустрілася з ним поглядом… і раптом щось різко й неочікувано десь усередині змінилося.
Ніби хтось торкнувся її душі теплими пальцями.
Ніби давно забута музика знову прозвучала.

Їй стало навіть трохи ніяково — вона поспіхом опустила очі, але встигла помітити ледь помітну, хитру усмішку в його куточках губ. Таку, від якої щось невидиме пробігло по шкірі.

Після загального знайомства Роман підійшов ближче:

— Ви Наталія Андріївна? Математика? Я чув, ви найстрогіша, але найсправедливіша в школі.
— Хто це вам таке сказав? — вона усміхнулась, і ямочки з’явилися негайно.
— Діти, — серйозно відповів він. — А дітям вигадувати немає сенсу.

Їй стало тепло. Несподівано. Незвично.

Перший тиждень вони майже не перетинались, лише інколи в коридорі. Але кожного разу — як магніти.
Погляди. Усмішки. Два-три слова, що чомусь залишалися в пам’яті на весь день.

Одного вечора вона залишилась у школі допізна — виправляла контрольні. Коридор був затемнений, тихий, як порожній космос. І коли Наталія піднімала голову від зошитів, побачила Романа у дверях.

— Ви ще тут? — запитав він, тримаючи в руках чашку чаю.
— Так… робота, як завжди.
— Можна? — він зайшов, поставив чашку перед нею. — Ви сьогодні, здається, не вечеряли.

Вона здивовано підняла очі:
— А ви звідки знаєте?
— Ви б не сиділи так голодно сумна над дробами, — усміхнувся він, — це видно.

Наталія відчула, як щось тепле розливається в грудях. Давно ніхто не помічав таких дрібниць у її житті. Давно ніхто не бачив її наскрізь.

І в цю мить сталося те, що вона запам’ятає на все життя:
серце ніби тихо прошепотіло: “Ось він”.

Без пафосу, без гучних слів.
Просто впізнало.