4. Життя після титрів

– Ма, де моя чиста сорочка?! – раптом почула вона голос Мішки з хати. Куди це він зібрався, ще ж навіть не снідав. 

– Треба в місто, до вечора повернуся – квапився син. Люба бачила, що він чимось дуже стурбований. 

– Сину, чи сталося щось? Чи біда якась? – бігала вона за ним по кімнаті, подаваючи то сорочки, то шкарпетки. 

– Та нічого страшного, дрібниці, – відмахувався хлопець. 
– Скажи, поділися, щоб серце моє з грудей не вискакувало! – ледь не благала мати. 
– Дрібниці, кажу! Просто є підозра, що мій смартфон зламали.
– Як зламали, він же працює? – щиро здивувалася Люба.
– Зламали – в тому сенсі, що хтось отримав доступ до додатків. Якимось дуже дивним способом обійшов захист. Ще такого рівня хакінгу не бачив, чисто спрацювали. Бачу лише, що встановлювали щось, а потім знесли, мабуть, трояна мені запустили. Ризик занадто великий, треба перевірити – шукаючи ключі від автомобіля, розповідав хлопець. 
–  Лишенько, а що ж вони там шукали? – відчуваючи недобре, запитала Люба. 
– Ма, я ж тобі казав, я геймер. А там і банкінг, і паролі до акаунтів, до крипти. Не знав, як тобі пояснити, але ти вже трохи в тому розібралася. Розумієш, я дуже відомий кіберспортсмен. Таким як мені добре платять за перемоги. Але є й погані хлопці, які мріють про те, щоб мені насолити якось. Або навіть вкрасти гроші. Не переживай, картки я вже заблокував, паролі змінив. Зараз тільки аппаратну перевірку з хлопцями зробимо, і повернуся.    

А Люба ніби заклякла. І що йому зараз говорити? А як образиться? 

– І що, добре платять? – спитала вона перше, що прийшло в голову. 

Мішка декілька секунд роздумував, що відповісти. Подивився на маму, ніби сумніваючись, і врешті промовив:  

– Трохи є. Декілька мільйонів вже назбиралося – ніяково посміхнувся хлопець, взяв ключі, цьомнув маму в щічку і попрямував до дверей. 

– Стій, Міша, не їдь! – наздогнала його Нечитайлиха аж біля хвіртки.  

Що казати, довелося зізнаватися. Від початку і до кінця. І як вони плакали на лавці з Марусею, що він геймер, і як план свій придумали, аби його оженити, і як Захаровича долучили, а він надоумив з тим Тіндером… 

Міша слухав ту розповідь, не знаючи, як і реагувати. Інколи він ставив уточнюючі запитання, інколи над чимось задумувався, а в кінці розповіді сів поряд Нечитайлихи та обійняв її за плечі. 

– Ма, обіцяю, будуть в тебе онуки! Просто тяжко мені знайти дівчину. Мені здається, що їм треба від мене тільки гроші, розумієш? А я хочу таку, щоб як ти була. Ма, можна я на тобі оженюся? Ти в мене така хороша і розумна. Єдина, хто мій телефон ломанув, – посміхнувся хлопець.  

Люба крізь сльози засміялася з того жарту, і щосили обійняла свого Михасика. А потім вони цілий день готували улюблені страви, і ввечері святкували примирення, запросивши в гості тітку Марусю та Захаровича. 

Наступного дня Міша зазбирався – мама виявилася здоровою, команда чекає. Але Люба попросила його наостанок ще дечого навчити – користуватися перекладачем. Бо якось незручно було просити Маруську написати відповідь тому пану з Польщі.

А що ж відповісти? Чемно подякувати за компліменти та й до побачення! Мабуть, кожній таке пише. Мила пані, мила пані… Очі, пише, мудрі і знайомі! Хіба можна таке писати чужій людині! “А може я мегера якась, може всю кров з нього вип’ю” – чомусь сердилася Люба. Аж раптом поглянула на себе в дзеркало старого радянського трельяжу. Та ні, не мегера. На неї дивилася літня жінка, якій би вона ніколи не дала 70 років. Світле обличчя, мереживо зморшок біля сіро-блакитних очей, прямі, виразні брови, відкритий лоб, підкреслений хустиною, тонкі губи, куточки яких завжди посміхалися – такою вже натурою була Люба Нечитайлиха, завжди усміхненою, вольовою, сміливою. Ані тяжка праця, ані смерть коханого, ані вік не здатні були схилити її гордовиту поставу. 

Нечитайлиха зняла сіру хустину, звільнивши сиве волосся, сповите в тугу, коротку косу. Відкрила шафу, дістала яскраву, кольорову хустину, яку вдягала на свята, відпрацьованим рухом накинула її на голову. Знову подивилася в зеркало – ні, не личила ця хустина до такої кофти. Тож Люба знайшла підходящу кофту, а потім юбку, а потім приміряла сукню… Пів дня крутилася коло того дзеркала, аж впріла за тим заняттям. Весь цей час вона поглядувала на свій телефон, все роздумуючи, що відповісти. 

“Добрий день!” – почала нарешті писати відповідь. – А чого день? Може він ввечері прочитає. Хай буде “Драстуйте!”. А чи в них так кажуть “драстуйте”?. От халепа. Він же теж перекладати, мабуть, буде. О, “вітаю!”. Та нє, офіційно якось… 
“Слава Ісусу!” – все, хай буде так. Хай думає, що я порядна, віруюча жінка. Хоч не сповідалася вже півроку… Люба, зберися! Що він там писав? Ім’я, вік, що вдовець. Також так напишу. А ще що пан теж гарно виглядає, і очі в нього теж нівроку. Такі, цікаві очі. З вогником. Яким ще вогником? І чого я до очей тих вчепилася?” – сердилася на себе Люба. 
Зрештою, послання було написане: “Слава Ісусу! А я Люба, 67 років (от жеж кокетка, три роки десь діла), теж вдова. Ви теж пан нівроку, очі в вас теж нормальні, авторитетні. Дякую, що звернули увагу на мою скромну персону. Якщо пан не жартує, то хай задзвонить до скайпа. Чи пан знає, що таке скайп? Як не знає, то я напишу, як його встановити”. О, наче нічо так лист – серйозний, ще й показала, що розбираюся в технологіях. 

Люба натиснула на “відправити” і з полегшенням зітхнула. А за вікном вже й сонце ось-ось за деревами сховається. Нечитайлиха відчула приємну втому, що розливалася по всьому тілу, і в чому була, лягла на ліжко, подрімати. 

І так солодко вона заснула, так міцно, як в молоді роки. І снилося їй щось невловимо приємне, ніби ті сонячні зайчики. Так може й проспала би до ранку, але раптом, коли на небі з’явилися перші зорі, її смартфон почав терленькати, як навіжений. 

Люба спросоння взяла телефон, та й щось там натиснула – і раптом в неї на екрані виник той пан, з яким вони зазнайомилися в Тіндері!  “Luba! Witam!” – посміхався чоловік на всі свої 32 коронки, і весело розмахував рукою. 
– Боже, я ж не причесана! – злякалася Люба й кинула телефона на ліжко, як обпеклася.
Та пан Анджей нікуди не дівся, і все щось продовжував говорити.  
– Почекайте! Зараз! Зараз! – бігала жінка по хаті, поправляючи хустинку. Врешті сіла на край ліжка, і обережно взяла телефона. Дійсно, не привиділося – пан терпляче чекав її появлення. Виявилося, що Анджей трохи говорив на російській, трохи на українській, і вони непогано розумілися.