3. Тандир, мундир, кіндер

Коли син повернувся з повною машиною техніки та продуктів, Люба вже встигла наварити їсти. Так, по-мєлочам: кастрюлю борща, холодця, голубці та котлети, молодої картопельки з укропчиком та добрим шматом вершкового масла. Зтушила ще з чорносливом молоду качечку. До того йшли мариновані огірочки, червоні аж солодкі помідори, салатка з молодої капусти, пампушки з часничком. Маруська принесла свіжої сметани та творогу, тож на десерт були налиснички з сиром і родзинками, які подавалися полляті згущеним молоком. Нечитайлиха критичним поглядом оглянула приготування – “Нібито є шось на столі”. 

Почувши, як під’їхав Мішка, Люба швиденько зняла фартук, накинула сіру хустку та вляглася на ліжко, склавши руки на грудях. 

– Мамо, це що? – ледь не впустив пакети Мішка, побачивши приготування на столі – хіба вам можна до тої плити?! 

– Та це Маруся заходила, наварила. А я ледь піднятися можу, синку. Таке давлєніє, то вверх то вниз скаче, – ледь вимовляючи слова, вдавала Нечитайлиха. 

– Ну, то добре. Давайте, мамо, пообідаємо, треба ж сили десь брати – Мішка допоміг мамі піднятися з постілі, всадив за стіл і дістав посуд. 

Ой, з яким же смаком хлопець вплітав мамині страви! Люба дивилася, раділа, сама не відставала, бо за цими клопотами з ранку й не снідала. Геть і забула, що вона хвора.

– Синку, а Маруся казала, що вони за світло платять через телефон. Хіба то таке можливе? – почала жінка здалеку. 

– То вже давно не новина. Встановлюєш додаток, вводиш дані, приєднуєш карту – справ на п'ять хвилин. 

Люба показово дістала свій кнопочний та поставила на стіл біля сина.

– А давай ти мене навчиш, синку. 

Наступного дня Мішка з мамою обирали новий телефон. На ту справу пішов ледь не весь день, бо Люба мало не непритомніла від тих цінників. А коли Мішка повів її до фірмового магазину Apple, ще довго обурювалася: “Скільки-скільки? 25 тисяч? Та хай воно 25 років на тій вітрині стоїть, щоб я його купувала!”. І ніякі вмовляння сина, який хотів зробити мамі подарунка, не працювали. Ледь-ледь зійшлися на чомусь середньому. Щоправда, Люба кожного разу червоніла, як згадувала назву тої фірми. Хіба таке скажешь людям – “Хуа-вей”. Засміють!   

Навчити маму користуватися смартфоном на рівні хоча б середнього користувача в перший день здавалось нездійсненною місією. Люба й плакала, і псіхувала, а від того тиск стрибав так, що й не треба було вдавати з себе хвору. Мішка кілька разів хотів кинути ту марну справу. Але хіба встоїш перед маминими благаннями – навчи, і все тут. Яка муха її вкусила? Стільки разів пропонував смартфона, не хотіла. 

– А потім, кажеш, тиснемо “Хом” – записувала в зошит алгоритми дій Нечитайлиха. Той зошит бісив Мішку вже одним своїм видом. 

Втім, через три дні прогрес намітився. Вони вже освоїли електронну пошту, браузер, пошук в мережі, та навчилися встановлювати застосунки. Банкінг відклали на десерт. А коли Мішка показав мамі гру “Три в ряд”, то навіть отримав день відпочинку. Ледве Маруся привела до тями Любу, коли застала її за тою грою. Ач, в неї син нежонатий, а вона якісь рекорди встановлює! 

– Синку, слухай, ти тільки з мами не смійся – розпочала Люба бесіду, до якої готувалася останні два дні – а я от ще чула, що є такий додаток, де люди знайомляться, шукають собі … друзів, знайомих. 

– Ти про соцмережі? Ну, тобі мабуть краще за все “Однокласники” підійдуть, – наминаючи вареники з вишнями, відповів хлопець. 

– Та ні, не то. Там, знаєш, люди ще шукають собі, як то сказати, компанію. Чи в кіно з кимось піти, чи в тєатр – червоніла Люба, проклинаючи подумки Захаровича з його сучасними технологіями. 

– Ма, відки це у нас в селі тєатр? Максимум генделик. Хоча там такі вистави бувають… Чекай, а ти часом не про Тіндера питаєшся? – посміхнувся Міша. Зрештою, а чого б і ні. Най побаче, як зараз люди знайомляться. Може, ще один день вихідного буде. 

Вже через годину Люба впрівала над тим Тіндером, заповнюючи свій профіль під наглядом сина. Кожен крок, звісно, був записаний до зошита, адже бабці треба було повторити то ще раз. 

Наступного дня Нечитайлиха прокинулася ледь зійшло сонце. В неї було часу до дванадцятої, поки Мішка міцно спав. Вона тихенько підійшла до його ліжка, взяла смартфона, і аккуратно його активізувала, піднісши сканер відбитку до вказівного пальця – рука сина якраз зручно звисала з постілі. 

Серце шалено гупало, на лобі рясніли краплі поту. Люба навшпиньки вийшла з кімнати, пильнуючи, щоб екран не погас та не довелося знову бігти за відбитком пальця. Зошит майже не згодився – жінка без пригод встановила додаток, адже всі кроки Мішка спочатку демонстрував на своєму телефоні, а потім Люба повторяла за ним на своєму. Диви, пєдагог який! 

Активувати, заповнити профіль, обрати гарну світлину – крок за кроком жінка долала труднощі. Хоча які там труднощі, Люба сама дивувалася, як швидко з тим поралась. Та попереду було найтяжче. 

Подруги сиділи на лавці, переглядаючи дівчат. 

– Господи! – час від часу казала Маруся.
– Матір Божа! – вторила їй Люба.

– Шо це з нею? – розглядали чергову кралю.
– А з цією шо? – бідкалися сусідки.

Час плинув, а жодної підходящої дівчини жінки не знайшли. Нечитайлиха швиденько замела сліди, видаливши додаток, і тихенько повернула телефон до кімнати сина. 

Але душа її була неспокійна. Раптом Міша дізнається, раптом розкриє її спроби познайомити його з дівчиною. Та й чи знайде вона підходящу кандидатуру – за сьогодні вони з Марусею передивилися десь сотню тих дівчат. Комусь не вистачало скромності, комусь – вроди, одна була замолода, інша застара. 

Якось це все було неправильно – от вони з Панасом познайомились на вечорницях. Там лише спочатку дивилися на зовнішність, а під кінець вже пізнавали, так би мовити, в комплексі – характер, почуття гумору, манери. Та й родинні зв’язки встигали обговорити – хто чий син чи донька. Панас красенем не був, але ж яка в нього душа…