2. План

– Ну і як нам тебе бабцею зробити? – запитала Маруся. 

А дійсно, як? Нечитайлиха швиденько накрила стіл, дістала пляшечку малинової наливочки, і гайда раду радитись. Радились з Маруською аж до пізньої ночі. 

Наступного дня Люба ледь дочекалася дванадцятої години. Будити Мішку раніше не мало жодного сенсу. Міг підняти слухавку, щось помугикати, а потім навіть не пам’ятати спросоння, про що говорили. 
Той план, що ще вчора здавався геніальним, зараз викликав деякі сумніви, але жінка була настроєна рішуче.  

Перш ніж натиснути на кнопку виклику, Нечитайлиха увійшла в образ – сіла на ліжко, зігнулася, скривилася, опустила очі додолу, і для переконливості схопилася чи то за серце, чи то за груди. Навіть тихенько постогнала, якби випробовуючи звучання голосу. 

– Добрий ранок, мам, – нарешті підняв слухавку синок. 
– Добрий, синку, добрий, – почала жалібним голосочком, вимовляючи кожне слово через силу, Люба. 
– Ма, що з голосом? – стурбовано запитав Мішка. 
– Нічого, Міша, все добре, – кволо продовжила Нечитайлиха, – вік у мене вже такий, що до землі звикати час.
– Мамо, ну що ти таке кажеш! – ще більше стурбувався хлопець. 
– Не звертай уваги, синку, розкажи краще, як ти там. Поснідав вже? 
– Мамо, не відходь від теми. Кажи, що сталося? Болить щось? Захворіла? – нервував син. 

Люба закрила рукою слухавку та перевела дихання – тяжко, виявляється, вдавати хвору. В неї аж серце бахкало від тих дихатєльних вправ! 

– Та всього потроху, Мішка. Там стрельне, там хрусне. Зліва коло серця щось тягне, і отуто знизу бува як заниє. Ноги крутить, руки ламає на погоду… Полежу трохи, та й відійду. Зара піду города копать! 

– Мамо, який “города копать”, на вулиці літо, спека! – обурився хлопець
– А дійсно, який город? – ніби здивувалася Нечитайлиха – Ач, вже й на голову слаба. То піду води натягаю в бочку, бо щось другий день в крані немає. 
– Мамо, лиши! Ляж і лежи тихенько! Зараз зателефоную тітці Марусі, хай прийде до тебе, тиск заміряє. А я лікаря викличу! – рішуче мовив Мішка
Нечитайлиха аж підскочила, бо ніякий лікар в її плани не входив. 
– А в мене є сімейний! Захарович! – зімпровізувала Люба, від хвилювання забувши про акторську гру – Зараз спочатку треба, щоб сімейний оглянув, направлення дав. Я сама зателефоную, – переконувала жінка.
– Знаю я, як ти зателефонуєш. Будеш терпіти до останнього. Коротше, зараз задзвоню до тітки Марусі, а вечером вже й сам під’їду. 
– Не треба, синку, що ти! – енергійно киваючи в знак згоди, зраділа Люба. 

План йшов з деякими відхиленнями, але Мішка мав до вечора бути в батьківській хаті. Не минуло й хвилини, як Маруська вже забігла до Нечитайлихи – їй-бо, чи під вікном чатувала, чи біля хвіртки. 

– Дзвонив! – забувши навіть привітатися, відрапортувала Маруся – Каже, ви тиск поміряйте, може яку таблєтку дайте, а я зараз їду. От він у тебе турботливий. 
– Чекай радіти, Марусю, дай подумать. Мені ледве та бесіда вдалася, не можу я з себе вдавати хвору. Ще й Мішка наполягає на виклик лікаря. А якщо дійсно викличе? Що я йому скажу? – забігала по кімнаті Люба – А хоча, не даремно я Захаровича згадала. 

Довелося оперативно залучили до того плану сільського лікаря. Петро Захарович мав би давно вже бути на пенсії, але більше було нікому, та й пацієнтів в тій Горіхівці небагато. Лишився. Вже за годину лікар був у Нечитайлихи вдома. Вона зайшла з козирів.

– Захарович, я чула, для потреб лікарні треба медичний спирт. А я якраз такої чистої вигнала, як сльоза, хіба не медичний?! – на тих словах Люба виставила на стіл трьохлітрову банку самогону. 

Захарович відчув, що справа у Нечитайлихи дійсно важлива. Тож і виду не подав, намацуючи простір для маневру. Врешті зторгувалися на двох банках. 

Мішку зустрічала ціла делегація. Захарович одягнув найчистіший халат, вчіпив стетоскопа і навіть бейджика на карман. Поважним кроком йшов до воріт, де тільки що припаркувався Мішка. Позаду Захаровича дріботіла Маруська. Слідом за нею вчепився пес Мухтар, бо від сусідки смачно пахло тушонкою та малиновою наливкою. 

– Добридень, Петро Захаровичу! Добридень, тітко Марусю! – привітався Михайло, дістаючи з автомобіля пакети. – Ось тут ліки, тут вітамінчики, тут мамині улюблені тістечка, – розгублено перерахував хлопець, поглядаючи на Захаровича, який показово хмурив чола і намагався виглядіти якомога суровіше.  
– Міша, в мене до тебе серйозна розмова. 

Наступні 10 хвилин Захарович розповідав хлопцю про досягнення сучасної медицини, вікові хвороби, перевірені часом методи та рецепти лікування. Заходив здалеку. І вже коли Мішка не знав, що й думати, мовив: 
– Любі треба догляд. То у неї нєрвне, дистимік дісордер! Проще кажучи, депресивний невроз, або ще простіше – засумувала вона одна. Частіше треба приїжджати додому, Міша, геть за маму забув, – сурово відчитував лікар насупленого хлопця. Той щось намагався виправдовуватися, та де там, проти напору Захаровича. 

– Значить, ось тобі список ліків, і мій наказ – два тижня від мами не відходити! 

Хлопчина тільки закліпав від тієї новини. Доведеться його команді без капітана їхати на чемпіонат – Мішка Нечитайло, він же NoRead, був світовою зіркою кіберспорту! 

Затягнувши пакети зі смаколиками і вітамінами до хати, хлопець міцно обняв маму, яка всіма силами вдавала неміч. Нечитайлиха була щаслива, але попереду тривала головна частина плану. 

Наступний день Мішка витратив на підготовку до вимушеної відпустки. Раненько поїхав до міста, зібрати необхідні речі та компьютера – тренування ж ніхто не відміняв. Тим часом Нечитайлиха разом з Маруською та Захаровичем, який вже сам захопився цією грою, думали, що їм робити далі. 

– Старі методи тут не спрацюють – роздумував Захарович. Серед учасників цієї змови він був найстаршим і найобізнанішим, ще й тричі жонатий, тож Люба з Маруською дослухалися – він в тебе хлопець сучасний, живе в тих технологіях. А молодь вся там! Онук казав, що вони зараз з дівчатами знайомляться в … А дай Боже пам’яті. Тандир, мундир, чи кіндер… Тіндер! А значить, Люба, треба ті технології освоїти найближчим часом. Як то кажуть, воювати його ж зброєю.