1. Геймер

Нечитайлиха була спустошена. Щойно вона дізналася страшну новину.

– Люба, шо ти? – відволік від роздумів жінку верескливий голос Маруськи, що жила навпроти. З Маруською вони дружили півжиття і після смерті Панаса у Нечитайлихи не було ріднішої душі по вулиці. 

– Якась ти не така, – каже Маруська, чимчикуючи до лавки, де сидить подруга. 

– Не така, Маруся, ой не така, – починає драму кволим голосом Нечитайлиха – Не бути мені бабусею, ой не бути…

– Як то не бути! Чи щось з Мішкою сталося? Та кажи вже, не лякай! – від хвилювання Маруська перейшла на такі високі ноти, що аж вуха ріже. 

– З Мішкою, з Мішкою… 

Маруська зупинилася посеред дороги на тих словах і аж рота відкрила. Ось-ось видасть найвищу ноту зі свого арсеналу. Та Нечитайлиха не квапилась – витримала театральну паузу, варту Станіславського, і ледь чутно, потупивши очі, промовила: 

– Дзвонив тілько шо. Каже, мамо – я геймер…

– Хто-хто? – перепитала спантеличена Маруська. 

– Геймер! – голосніше і трохи сердито повторила Люба. 

– Боже! – сплеснула руками сусідка, – а як це? 

– Ну як, як. Пам’ятаєш, ми дивилися “Звану вечерю” на тій неділі? 

– Було таке. Там ще був такий мужчина, ухожаний такий…

– А жінка в того чоловіка була? 

– А жінки в нього не було. Вдовець, мабуть. 

– Який вдовець, Марусю! Геймер він, розумієш! – аж ляснула Нечитайлиха себе по ляжці.

Секунд десять сусідка крутила ту думку, аж доки до неї не дійшло. А що дійшло, то було видно по тому, як поволі в неї піднімаються брови та круглішають очі, а рота розкривається, щоб нарешті видати затяжне “Ааааагггааааааа!”.

Десь півхвилини Маруська була в тому “ага-еффекті”. Так і стояла посеред дороги. Врешті, схаменулася, і прикривши рота рукою, щось бубоніючи під носа, підійшла до сусідки та сіла поряд з нею на лавку. 

  – Але ж як так, Люба? За ним дівки з п’ятого класу сцяли, відбою не було. Та й він не цурався… Скільки разів я його з тими кралями з сіна ганяла! 

– То й бачиш, відбила йому охоту до дівок, – вже схлипуючи, мовила Люба.  

– То шо, виходить, не треба було? – запитала Маруська тремтячим голосом.

– Шо не треба було? – переходячи на ридання, уточнила Нечитайлиха.

– Ганяаааатииии! – заридала разом з сусідкою Маруська. 

От в такому стані сусідок і здибав старший син Маруськи, Сергій – вже дорослий дядько, в самого малі діти, вчителював в місцевій школі. Хвилин зо десять він заспокоював “дівчат”, ще стільки ж випитував причину того вселенського горя, а потім стільки ж реготав. До сліз, поки живіт не розболівся. Та найважче йому було пояснити, в чому різниця між геями та геймерами.   

– То що, Сергію, кажеш, будуть в мене внуки? – все ще не вірячи своєму щастю, перепитала Нечитайлиха.

– Будуть, тітко, будуть! Я з Мішкою поговорю, щоб він з цим ділом прискорився, досить йому в того компьютера витріщатись. 

– Та вже стільки говорила я, стільки вмовляла. Він же в мене й так пізній, боюся, що не встигну внуків поняньчити, – пожалілася Люба. 

Мішку Нечитайлиха разом з чоловіком Панасом, царство йому небесне, дійсно вже й не чекали. Лікарі розводили руками, аж раптом, коли вже зневірилися, Люба понесла. Даремно, що 40 років – вони з Панасом помолоділи, бавлячи синочка. Мішка виріс добрим, лагідним, та трохи розбалуваним. Але йому пробачали всі витівки, виконували всі забаганки на заздрість сільським дітям. Вгадайте, в кого першим на селі з’явився компьютер? У Мішки! А до якої хати першою провели інтернет? Звичайно, до хати Нечитайла. 

Хлопець швидко розібрався, що до чого, і до хати родини не заростала народна стежина. То голова сільради забіжить, щоб якийсь закон знайти і роздрукувати, то шкільні вчителі просять гарно текста набрати. І різного по-мєлочам для всієї школи, всього села. Там гривню тицьнуть, там дві – так Мішка почав з 13 років непогано заробляти. І на вдітися вистачало, і на дівчину пригостити, але основну массу витрачав все на ту ж комп’ютерну техніку. 

Люба дуже пишалася, що сину дали гарну освіту – програміст! Панас на ту освіту п’ять свиней вигодував. Шкода, що так і не побачив червоного диплома – інфаркт… 

Але Нечитайлиха пишалася тим тільки на людях, а вдома бідкалася – синочок коханий ні дня ніде не працював! Одне знає – гратися в ігри за тим комп'ютером. З ранку до ночі. Людоньки, що ж це коїться. І ніякі бесіди не допомагають – хлопець очима поклипає, щось почне пояснювати, а потім махне рукою, та й далі грається. Бо ж Люба в тому ні слова не розуміє! 

А що саме дивне для Нечитайлихи – Мішка з 23 років ні копійки в неї не попросив. За що він живе, з чого заробляє, то для Люби була велика тайна. Ще й живе в столиці, а там такі ціни! 

Того дня Люба вирішила вкотре по телефону допитатися у сина, відки він гроші бере, та спонукати піти на нормальну роботу. Щоб і офіс, і всі гарно вдягнуті, в краватках. Щоб як в телевізорі показують!   

А у відповідь почула страшну новину – “Мамо, я геймер, і крапка. Мені й так добре”. 

Що було далі, ви вже в курсі. Як же добре, що Сергій заїхав до Маруськи, а то так би й думала собі Нечитайлиха бозна що. Але лишалася одна проблема!