Ти хочеш розлучення?

Наступного ранку Артем поїхав дуже рано, щоб відвезти Мілану на планове обстеження до лікарні.
Настя завмерла перед дзеркалом, а потім зняла фартух, котрий носила останні чотири роки. Вона одягла білу сукню і спистилася на перший поверх з валізою в руці.
Там сидів Тимур, і закинувши ногу на ногу, дивився телевізор. Замітивши дівчину, він вимогливо промовив:
— Гей! Куди це ти зібралася?
Настя обернулася на його голос, а потім відвернулася, повністю ігноруючи підлітка, направилася до дверей. Тимура це не влаштувало, тому швидко оцінивши ситуацію, він перегородив їй шлях і схватився за валізу.
— Оглухла? - зло вимовив він. — Я з ким по твоєму розмовляю? Зі стіною? Ти прибралася в моїй кімнаті? Де сніданок? Куди ти намилилася?
Йому було всього шістнадцять, але він розмовляв з нею, дружиною брата, у такому тоні. Більш того, він роздавав їй накази та ще й мав наглість обурюватися. Настя розігнула його пальці один за одним, забираючи валізу.
— Слухай уважно, малий гівнюк! - крижаним тоном заговорила до нього. — Більше я не стану терпіти твої витівки.
Відпихаючи його руку, Настя була наполегливою, але достатньо акуратною, але Тимур все одно заволав так, наче його вдарили.
— Мамо! Мамо! - кричав він. — Скоріше, сюди! Ця погань мене ображає!
— Що трапилося, Тимурчику? - Євгенія Павлівна спустилася, щоб дізнатися, що за галас.
Обличчя жінки покрасніло від гніву, варто було їй побачити невістку. Вона схватила ганчірку, якою витирали пил і замахнулася на дівчину.
— Як ти посміла ображати мого сина? От мерзота! Вб'ю!
Насті і раніше діставалося від свекрухи: жінка не стримувалася піднімати руку на невістку. І та завжди зносила мовчки знущання, образи та удари. Але цього разу все було інакше...
Настя перехватила ганчірку, не давши себе вдарити, вирвала її з рук свекрухи та кинула на підлогу. Євгенія Павлівна шоковано застигла.
— Тільки спробуйте мене ще хоч раз торкнутися! - прошипіла Настя.
— Ти! - закричала свекруха, отямившись. — З глузду з'їхала? Я накажу сину розлучитися з тобою!
Раніше Настя старанно уникала конфліктів зі свекрухою. По-перше, їй не хотілося засмучувати бабусю Артема. По-друге, вона боялася, що через це, чоловік її зненавидить.
Раніше, страх розчарувати чоловіка, був її вічним супутником, однак тепер Настю не турбувала думка свекрухи або чоловіка.
— Та, будь ласка! - спокійно відповіла вона свекрусі.
Настя вийшла з особняка Загорських з валізою, не звертаючи уваги на крики за її спиною. За хвилину до воріт під'їхало червоне Феррарі. Красунчик за кермом, привітливо махнув Насті рукою.
— Привіт, крихітко! Застрибуй!
Настя сіла в автівку і вони поїхали.

Сергій був її другом дитинства, і типовим представником золотої молоді.
— Ти нарешті відважилася? - обережно спитав він, глянувши на Настю.
— Так. І я повна рішучості. - відповіла вона.
Посмішка не сходила з її обличчя, з тих пір, як вона покинула особняк. Настя більше не була схожа на привида. Посмішка змінила вираз її обличчя, зтерши з нього тривогу та втому, котрі Настя відчувала останні чотири роки. Вона знову стала вродливою та витонченою дівчиною.
— Я вже думав ти ніколи не отямишся. - зітхнув Сергій. — Всі чотири роки я хвилювався за тебе. Що ти взагалі у ньому знайшла? Він же бовдур!
— Сама не знаю. - похитала головою Настя. —  Як я могла бути такою дурепою?
— Добре, що тепер ти все зрозуміла. Ще б чотири роки, і ти б перетворилася на бабцю! - жартуючи промовив Сергій. — Зморшкувату таку! 
— Припини! - закотила очі Настя.
— Доречі, ось заява на розлучення, котру ти просила підготувати, і решта паперів. Прочитай.
Настя взяла теку з документами та пролистала їх.
— Мені нічого не потрібно від Артема. Я ніколи не було його боржницею, і надалі не збираюся ставати. - сказала вона, і без вагань підписала папери.
Дівчина виглядала такою щасливою, що Сергій також не зміг втриматися від посмішки.
— Добре. - сказав він. — І жодних вагань?
— Жодних. Поїхали до Центральної лікарні. - рішуче скомандував Настя і відкинула вже не потрібну ручку.
— Як накажете, міледі!
На верхньому поверсі лікарні, знаходилися палати для впливових та заможних клієнтів. Туди було не так просто потрапити.
Настя відшукала номер палати, який їй повідомили в регістратурі, і постукала у двері. Не дочекавшись відповіді, Настя штовхнула двері і зайшла до палати.
На ліжку лежала молода, вродлива дівчина, і поява Насті викликала у неї збентеження. Пацієнтка натягла ковдру до самих вух, ховаючись від відвідувачки. В очах Мілани застигли сльози, вона була налякана до жаху. Обличчя Артема теж змінилося.
— Що ти тут робиш? - холодно спитав він.
Настя витягла із сумки заяву на розлучення та інші документи, та простягла йому:
— Підпиши і я одразу піду.
Артем взяв папери і продивився їх. Вираз обличчя став похмурим.
— Ти хочеш розлучення? - ще більш суворо спитав він.
— А сам як вважаєш? - м'яко посміхнулася Настя. — Мабуть, ти дуже страждав останні чотири роки. Підпиши папери і будеш вільним. Хіба не цього ти прагнув?
Артем вигнув брову. Він суворо подивився на Настю, не знаючи, яку гру вона затіяла. Він був впевнений, що це якийсь трюк з її боку.
— Артем! - почувся слабкий голос Мілани, і чоловік перевів погляд на кохану, а потім знов на Настю.
— Вдома поговоримо про це. А зараз йди. Не треба хвилювати Мілану.
— Я серйозно, підпиши! - посміхнулася Настя, але її погляд залишався холодним. — Мілана всеодно переїжджає до тебе. Це потрібно вирішити негайно, так буде правильно. Я не буду вас турбувати.
— Настю! - гиркнув він на неї.
— Та облиш, Мілана вже все чула. Чи ти передумав? Невже ти покохав мене і вирішив не розлучатися?
— Артемчику, що відбувається? - спросила Мілана.
Вона виглядала жахливо, вдивляючись в обличчя Артема та сподіваючись знайти відповідь.
Настя чекала рішення чоловіка, а в її погляді була незламна рішучість.
— Добре. Я підпишу. - нарешті зважився Артем. Він підібгав губи і з похмурим поглядом, підписав папери.
Настя задоволено посміхнулася. Забравши папери, вона спокійно пішла, без вагань і довгого прощання.
Але варто було її вийти з палати, і сльози покотилися по щоках, перетворюючись на безкінечний потік.
Шість років закоханості, чотири з котрих вони провели у шлюбі. І все марно.
Настя була звичайною людиною, а не роботом. Те, що трапилося щойно, не могло не засмутити її.
Біль був занадто великим. Здавалося, що хтось схопив серце Насті і пришпилив його шпилькою, наче бабку, відриваючи їй крила.