16 глава

Саша стояв біля вікна, спостерігаючи, як Аня йде в бік березового гаю. Чомусь йому було неприємно, коли мама говорила їй про його одруження з Людою.

Щось не давало йому спокою, чогось він не міг збагнути.

Аня весь час поводиться стримано, тримається на відстані і в той же час, він пам'ятав, як вона була розгублена, коли вони зустрілися біля магазину, потім, як не відриваючись, дивилася на нього в автобусі, її хвилювання, коли він прийшов до них додому, вдячність в її очах, коли він запропонував провести її від будинку своєї матері, полегшення, коли він з'явився під час їх з Колею танцю, довіру, коли вони йшли того вечора у бік її будинку, радість у лікарні. Як скуто і затиснуто вона поводилася в машині і сьогодні, він готовий був присягнутися, що вона стримувалася, щоб не заплакати.

І щоразу було щось ще в глибині її очей, там, під цими емоціями, було щось, що його турбувало, хвилювало, не давало забути про неї.

Від раптового припущення він завмер біля вікна. Так не реагують на людину, яка байдужа! Вона хвилювалася, бентежилася в його присутності, наче птах, готовий будь-якої миті зірватися з місця. Він відчував, що вона реагує на нього як на чоловіка!

Аня стояла нерухомо серед голих беріз, ніби одна з них, дивлячись на озеро, що простяглося, за гаєм, не помічаючи холоду, сліз, що застигали на її щоках.

Саша підійшов і став поруч, теж дивлячись на воду. Вона відвернулась, швидко скидаючи сльози.

- Аня, я..

Вона різко обернулася до нього.

- Саш, я вітаю тебе, я бажаю тобі щастя, правда, - усміхнулася крізь сльози, які вже не могла стримати.

Бажання обійняти Аню, зробити все, щоб побачити щасливу усмішку на її обличчі, було таким сильним, що всі його розумні думки, всі установки зараз не працювали. Тільки одне зупиняло його - вона знову позначила межу, яку не хоче, щоб він перетинав.

Що ж, так тому й бути. Він взяв себе до рук.

- Ти теж зустрінеш ще свою людину, - сказав глухим голосом.

Аня сумно похитала головою.

- Ні, я цього не хочу, я вже прожила своє життя, - вона підняла на нього сумні очі, щиро посміхнулася. – А за тебе я рада.

Кілька миттєвостей дивилася на нього не відриваючись, потім, немов опритомнівши, зробила крок від нього.

- Я піду, пізно вже.

Саша стояв, дивлячись їй услід. Навіть зараз, коли він бачив, що важливий для неї, не байдужий, вона відштовхувала його.

Він стояв один серед беріз, стиснувши кулаки до хрускоту.