Життя після

13 глава

 

Коли машина швидкої допомоги відвезла маму до лікарні, я поїхала разом із нею, попросивши сусідів доглянути будинок і подбати про тварин.

Мамі зробили лапароскопію. Вона перенесла її добре, але я все одно не хотіла їхати, вдома я б звелася від переживань. Тому провела ніч на стільці, під дверима маминої палати, так було спокійніше.

Я не очікувала, що коли з нею щось трапиться, я так важко це сприйму. Раптом відчула, що залишилася одна на всьому білому світі, і так холодно стало від цієї самотності!

У наступні дні почуття відповідальності за маму надавало мені сил і я стійко трималася, розриваючись між роботою вдома і поїздками до лікарні. Останні особливо вимотували мене. Іноді, коли здавалося, що я вже не витримую, мені хотілося плакати від безпорадності та жалю до себе.

Але я згадувала про те, що потрібна мамі, якщо вона зрозуміє, що я не справляюся, то не долікується і повернеться додому, а це погано позначиться на її здоров'ї. І я брала себе до рук, стискала зуби та йшла робити свою роботу.

Сьогодні я сиділа біля неї, відволікаючи її розмовами від думок про те, що вона "стара вже стала" і "скоро помирати час". Коридором постійно хтось ходив: медперсонал, пацієнти, відвідувачі, тому я не надала значення, коли хтось зупинився у дверях.

Почувши Сашин голос, все моє нутро стрепенулось, я підняла очі – біля палати стояв він! На душі стало так легко, наче з моїх плечей зняли кам'яну брилу. Він тут, я не одна.

І хоч він зайшов у палату як звичайний лікар, і розмовляв зі мною, як це робив би будь-який інший, але десь у глибині душі було невимовне почуття, що він поруч і я не одна.

Цього вечора я йшла з лікарні зі спокійною душею та гарним настроєм.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше