7 глава

Залицяльники, яких мені намагалася зісватати мама, давно втратили свій запал і перестали цікавитися мною. Тільки Микола Сівенко продовжував виявляти зацікавленість.

Це був той старшокласник, який мені подобався в школі і якому Саша не дав затягнути мене в ліжко. Ну, з його репутацією безшабашного хулігана, проблем із дівчатами у нього не було. Тоді у клубі  він спробував і після цього забув про моє існування.

А зараз щось ніяк не заспокоїться.

Коли я закінчувала школу, він пішов до армії, потім поїхав працювати до Москви. Одружився, через деякий час розлучився, дітей не було, потім жив то з одного, то з другого. А вісім років тому повернувся додому, орендував частину порожніх приміщень, що залишилися від колишнього колгоспу, і зробив там птахоферму.

Не знаю, чим я його привабила зараз, можливо тим, що в селі в цьому віці вибір не великий, а я самотня і виглядаю молодше свого віку через невисокий зріст і фігуру, що добре збереглася. У мене було таке відчуття, що мене вибрали як товар наприкінці базарного дня: береш те, що краще з того, що залишилося.

Але я Колю і в школі не любила, так, подобався образ, який я собі намалювала. А зараз тим паче. Це абсолютно не мій тип людини.

У нього були очі сірого кольору, світле волосся, середнього зросту, збита фігура, з невеликим животом - нормальний чоловік. До того ж, бізнесмен, твердо стоїть на ногах, упевнений у собі. Але мене в ньому нітрохи ніщо не приваблювало, навіть по-дружньому з ним спілкуватися не хотілося.

Він часто їздив селом на своїй машині, і щоразу, коли я йому зустрічалася, він зупинявся і вмовляв мене зустрітися. І чим наполегливіше він ставав, тим мені неприємніше було його бачити.

От і зараз, я вийшла з дому Тетяни Володимирівни, заходила до неї, як і обіцяла, коли з-за повороту показалася срібляста іномарка Миколи. Я почала озиратися на всі боки, шукаючи можливість сховатися. Єдине, що можна було зробити, це повернутися назад, у квартиру вчительки, але як я їй це поясню, тим більше, що вона проводжає мене поглядом із вікна? Я посміхнулася їй і помахала на прощання.

Машина зупинилася біля мене. Я хотіла пройти повз неї, але двері з боку водія відчинилися, перегороджуючи мені шлях.

- Привіт, пташка! - Микола вийшов, важливо спершись на дверцята. - Може, перестанеш вже бігати від мене?

- Здрастуй, Коля. Я тобі вже все сказала і моє рішення не зміниться.

Я спробувала його обійти, але він схопив мене за лікоть.

- Послухай, - прошипів роздратовано. - Та що ти про себе думаєш? Приїхала тут, вся така міська, і вважаєш, що можеш від мене носа крутити?

- Колю, - я безуспішно намагалася вирвати руку. - Справа не в тобі, мені просто не потрібні стосунки. Ні з ким. Відпусти, будь ласка, мені боляче!

Він ще якийсь час свердлив мене поглядом.

- Ми ще повернемося до цієї розмови, - промовив крізь зуби, відпускаючи мою руку.

Сів у машину і різко рушив з місця, залишаючи мене в хмарі пилюки.

- Мамо, - вигукнула я, прийшовши додому. – Навіщо ти розмовляла про мене з Колею Сівенком? Ти дала йому надію, і він тепер ніяк не відчепиться!

- Доню, ну придивись ти до нього, ти ж будеш з ним як кіт у маслі жити!

- Мамо, почуй мене нарешті! Мені ніхто не потрібен! Я приїхала сюди за спокоєм, а ти позбавляєш мене його, - мій запал спав і я знесилено опустилася на стілець. – Це не масло, це ще одна клітка, мамо.

- Що ж тепер робити? - з жалем спитала вона.

- Та що поробиш тепер, - роздосадовано промовила я, - сподіватимемося, що йому набридне і він сам відчепиться. Але більше не роби цього, мамо!

Тяжко зітхнувши, вона кивнула.

Я дуже сподівалася, що цієї розмови буде достатньо і мама через час не відновить своїх спроб влаштувати моє особисте життя.