6 глава

- Мамо, будь ласка, давай я викличу тобі швидку! Ти розумієш, що це може бути щось серйозне? – я воювала з мамою з учорашнього вечора і поки що безрезультатно.

Вона, вперто насупившись, дивилася у вікно над її ліжком.

- Мамо.. – стукіт у двері перервав мій монолог.

Я відчинила двері, чекаючи побачити одну із сусідок, а то й усіх разом.

Але на порозі стояв Саша!

Я завмерла, дивлячись на нього, забувши про всі норми гостинності. Що за реакція така – злякалася, розхвилювалася та зависла! Він подумає, що я з роками стала загальмованою.

Саша ж, стиснувши щелепи, дивився перед собою.

- Мені сказали, що твоїй мамі потрібен лікар, - сказав стримано.

- Д-да, потрібен, - відмерла я, - Вже не знаю, що з нею робити! Проходь, не роззувайся, я протру підлогу, - заметушилася я.

- Мені треба помити руки.

Відчуваючи боязкість та хвилювання, я провела його на кухню, до вмивальника. 

- Твоя мама сказала, що тебе не буде цими вихідними.

- Так, я не збирався приїжджати цього разу, - відповів він, не відриваючись від миття рук.

- Але ж..

Він випростався, взяв з моїх рук рушник і подивився на мене байдужим поглядом.

- Мама зателефонувала і сказала, що вам потрібна допомога.

І пішов у бік маминої кімнати, залишивши мене, розгублену, стояти біля вмивальника. Як це, через мене... через нас залишив свої справи і приїхав, хоч і не збирався? Ні, судячи з його відчуженості, приїхав він точно не через мене. Можливо, Тетяна Володимирівна його попросила.

З маминої кімнати я почула голос Саші.

- Ну що ви, Олено Кирилівно, не бережете зовсім свою печінку! – журив він її.

Я уявила, як він розмовляє зі своєю мамою, зі своєю жінкою, пацієнтами, і з сумом подумала, що, напевно, я єдина людина, яка викликає у нього неприємні почуття.

Я зайшла до кімнати, коли Саша вже закінчував щось писати на аркуші паперу.

- Анечко, що ж ти не запропонуєш чаю, дорогому гостю? – голос мами став значно бадьорішим.

- Спасибі Олено Кирилівно, але я поспішаю, - відповів він, збираючи свої речі.

- Ну що ти, Саша! Ти ніколи не йшов, не посидівши зі мною, не поговоривши. Сьогодні я не зможу приєднатись до вас, але ви посидіть, поговоріть. Ви ж колишні однокласники, вам є що згадати.

Стоячи мовчки біля дверей, я дуже хотіла, щоб він залишився і настільки ж боялася цього, бо знала, що йому неприємно перебувати поруч зі мною.

– Аня! Іди став чайник на плиту! - скомандувала мама, не залишаючи Саші вибору.

Я вислизнула на кухню. Тремтячими руками поставила чайник, приготувала чашки, виклала печиво на тарілку.

Коли зайшов Саша, я глянула на нього, очікуючи побачити реакцію невдоволення через те, що він змушений тут зі мною перебувати. Але він спокійно пройшов і сів за стіл.

- Від Олени Кирилівни просто так не втекти, - посміхнувся одними губами.

- Так, мама така, - ніяково усміхнулася я, наливаючи чай у чашки.

Я відчайдушно намагалась зрозуміти, як мені поводитися зараз і що говорити. Здавалося, у мене починає боліти голова від напруги.

- Вибач, що через нас тобі довелося їхати сюди.

Він промовчав і я зрозуміла, що далі говорити нема рації.

У тиші минуло кілька хвилин.

- Ну, мені час, - сказав, підводячись. - Скажи мамі, що я дякую їй за чай.

Вже біля дверей обернувся.

- Ось, - простяг мені листок. – Тут список того, що потрібно купити в аптеці.

І пішов. На столі залишились дві незаймані чашки чаю.