5 глава

– Аня! - простогнала мама зі своєї кімнати.

- Так, мам, - вже вкотре я заходила до неї.

— Ну, сходи до Шиліних додому, може Саша вже приїхав, — вона лежала в ліжку, тримаючись руками за правий бік.

- Мамо, - зітхнула я. - Ти як підгадала: весь тиждень їла свого оселедця, щоб до вихідних у тебе захворіла печінка, якраз до приїзду Саші. Тільки сьогодні четвер, а він приїде завтра. Давай я тобі швидкий викличу?

- Ні, вони мене до лікарні заберуть. Не треба швидкої, я Сашу дочекаюсь. Дай мені ще знеболювального, - скривившись, промовила вона.

Щоразу, коли мама їде до міста, вона привозить звідти свій улюблений копчений оселедець, та ще пожирнів вибирає. І щоразу одна й та сама картина. Тільки цього разу схопило так, що саме не минає. Доведеться, справді, завтра йти за Сашком. Я воліла б швидку, незручно його турбувати, але вперту маму не переконати.

Наступного дня, увечері, я із завмиранням серця стукала в двері квартири двох-поверхівки, в якій вони жили. Відкрила Тетяна Володимирівна. Я не бачила її ще зі школи. Математика була для мене таємницею за сімома печатками, від якої я ховалася на задній парті, а вчителька ставила мені символічні трійки за те, що я взагалі сиджу на уроці.

- Здрастуйте, Тетяно Володимирівно, я Аня Ковальова, пам'ятаєте мене?

Вона придивилася до мене.

- А, Анечко, пам'ятаю, звичайно! Так давно ти не приїжджала. Заходь-заходь!

- Так, давно, - сказала я, зупиняючись у передпокої. - Зате тепер, ось, живу у мами.

- От і добре, що мати не одна на старості років, - зітхнула жінка.

- Тетяно Володимирівно, а Саша вдома? У мами печінка болить, не минає.

- Саша? Ні, він цього разу не приїхав. Наступного тижня буде.

- Ясно, - зітхнула я, думаючи про те, що ж тепер робити, може, мама на швидку погодиться? – Ну, я піду тоді. До побачення, Тетяно Володимирівно, рада була вас бачити.

- До побачення, Анечко. Ти заходь, як буде час, чаю поп'ємо, поговоримо.

— Добре,— посміхнулася я, з твердим наміром іноді заходити до літньої вчительки.