3 глава

Дні йшли своєю чергою, заповнені роботою на городі, доглядом за тваринами і спокійні, тихі вечори.

Гіркота пішла, я відчувала спокій. Так, моє особисте життя зазнало фіаско, так, я живу у мами, ще й у селі, і ніде не працюю. Мені вже майже сорок і нічого на мене попереду не чекає. Але найдорожчим, чого я прагнула і що в мене зараз було, це душевний спокій.

Тільки коли я подала на розлучення, у моїй душі оселилася тривога. Я знала, що Вова цього так не залишить. І я чекала на грозу.

І вона гримнула через два тижні. Вова приїхав.

Я була дома сама, мама пішла на поле доїти корову.

Вова роздратовано ходив по кімнаті.

- Я думав, що ти заспокоїшся, зрозумієш свою помилку і повернешся. А ти взагалі розумом рушила - на розлучення подала! Ти розумієш, що вся проблема у тобі?

Я знову відчула, як моя самооцінка забилася в куток. Знову з'явилося це відчуття пригніченості та безпорадності.

- Давай, не дури, - продовжував він повчальним тоном. - Повертайся назад, усвідом свою помилку і більше такого не повторюй.

Раніше це завжди на мене діяло, я визнавала його правоту, змирялася і ми жили спокійно далі до наступної моєї помилки. І зазвичай, це були, на мій погляд, дрібниці, але він вважав їх дуже сер'йозними. Наприклад, якщо я посмію суперечити йому, або сказати що він не має рації в чомусь, якщо я вчасно не встигну приготувати їжу, або заговорюсь з кимось по телефону. Особливо часто скандалили, коли я хворіла, адже тоді я не могла виконувати свої обов'язки вдома, і це дуже його дратувало. А хворіла, останнім часом, я часто: головний біль, запаморочення, сильна слабкість, клали мене до ліжка від кількох днів до тижня.

Спочатку я мовчки терпіла, поки він висловиться і буде готовий прийняти моє каяття. Але останні роки, коли вже не виходило більше себе обманювати, я перестала терпіти, відповідала назад. Я намагалася відстояти  своє право бути собою, взагалі бути. І виходили великі скандали, з криками, взаємними звинуваченнями, від чого моє самопочуття погіршувалося ще сильніше.

Зрештою, я зрозуміла, що не хочу залишатися поряд з людиною, яка, коли я хворію, замість співчуття, виявляє роздратування, та холодна і байдужа в той час, коли мені особливо потрібна підтримка. На косметику для мене в сімейному бюджеті ніколи не було грошей, потрібно було чекати місяцями і те, з такими докорами він давав ці 200 гривень на фарбу для волосся. Коли я не встигала переробити всю роботу дома, тому що погано почувалася, він казав: «А як же інші жінки? Вони і працюють, і вдома все встигають. А ти сидиш на всьому готовому, і вічно в тебе якісь виправдання!». Коли сказала, що мені потрібна нова зимова куртка, бо синтапон у старій, яку я проносила більше десяти років, збився в грудки і в ній вже неможливо витримати мороз, він почав кричати, що він уже кілька років ходить у куртці з поломаною блискавкою. Коли сказала що потрібні гроші на ліки, він теж лаявся, сказав що купить, якщо я дам йому гарантію, що після цього не хворітиму...

Одного разу я глянула на нього, і побачила не сильну людину, за спиною якої, як я думала, я як за кам'яною стіною, а жалюгідного тирана, здатного тільки на маніпуляції, тиск і погрози.

З приводу себе я дійшла висновку, що такій неспроможній, марній, дурній особі зі слабким здоров'ям, взагалі не треба було виходити заміж. Ні за Вову, ні за когось іншого. Я б нікого не змогла зробити щасливим. Потрібно було залишитись однією.

А зараз, у будинку мами, в мені піднімалося відторгнення того, що він казав.

- Годі! Я не хочу це слухати! І рішення своє не зраджу.

- Я не дам тобі розлучення! Я скажу на суді, що ти марна дружина із психічними проблемами.

Знову стало гидко. До нудоти.

- Мені все одно. Я не буду з тобою жити у жодному разі. Іди.

Його обличчя перекосило від гніву, він рушив у мій бік. Він не бив мене ніколи, але міг боляче схопити чи смикнути. І я завжди пасувала у таких випадках, тому що боялася, що якщо я продовжуватиму стояти на своєму, він мене вдарить.

- А що тут у вас відбувається? - зайшла до хати мама.

Вона швидко оцінила ситуацію.

- Вова, Аня тобі все сказала. Іди. І врахуй, вона не одна, за неї є кому заступитися.

Він стиснув щелепи і вийшов, грюкнувши дверима.

Коли Вова пішов, я рушила до березового гаю, що був за церквою, біля нашого будинку. Сіла на траву, притуливши голову до стовбура дерева. Раніше я завжди приходила сюди, коли була засмучена або мене щось турбувало. Це місце мене заспокоювало.

Сюди ми з Сашком часто заходили дорогою зі школи, сиділи серед дерев та розмовляли. Цікаво, що такі моменти, котрі нічого не значили для мене тоді, всі ці роки теплими спогадами спливали в моїй душі.

Чомусь, найважливіші та найприємніші спогади з минулого, пов'язані саме з ним. Зазирнула до себе, чого б я хотіла? Зв'язати із ним своє життя? Ще тоді, у правильний час – так, хотіла б. Але зараз вже ні. Навіть не хочеться всього цього, прагну тільки до спокою та самотності. А от мати дружні, теплі стосунки – так, хотіла б. Звичайно, не сидіти під березами вдвох і розмовляти годинами, але щоб хоч не було цього холоду між нами. Що б я могла посміхнутися, зустрівши його, та щоб він був би радий мене бачити, колишню однокласницю, давню подругу. Адже не в коханні справа, він просто дорогий для мене, як людина, як важлива частина мого минулого.

Але я дуже багато хочу. Я винна перед ним.

*****

Саша стояв на дорозі, що йде вздовж гаю і дивився на Аню. Він відчував, що їй важко та погано. Це було видно в її позі, в тому, як вона втомлено притулилася до дерева, як тужливо опустилися її плечі.

Він прийшов сюди пройтися. Іноді він гуляв у гаю, коли приїжджав до матері.

Але сьогодні тут була гостя, з якою він не хотів би перетинатися чи розмовляти. Проте він стояв і дивився на неї. За всієї його проникливості, він нікого не відчував так, як її. До сих пір.