2 глава

У селі життя продовжувало свій розмірений біг. Прості люди з простими потребами. Після постійних сварок та тиску, життя у мами мені здавалося раєм.

Першу половину дня я допомагала їй у господарстві. О, я багато чого вміла, що здивувало б моїх міських друзів! Вірніше, колишніх друзів, бо Вові не подобалося, що я витрачаю свій час на спілкування з кимось, замість домашніх справ. Він аргументував це тим, що на першому місці має бути сім'я, а потім решта. І все правильно казав, тільки оце «потім», за нескінченним потоком домашніх справ, ніколи не наставало. Я відмовлялася щоразу, коли мене запрошували в гості і вигадувала всілякі причини, чому друзі не можуть до нас приїхати. І з часом вони перестали дзвонити.

А другої половини дня я намагалася писати статті, розповіді. Так, для себе. Була, звичайно, боязка думка, що можливо, якщо в мене буде добре виходити, то я зможу публікуватися в якійсь газеті. Можливо, згодом я зможу себе цим забезпечувати. Іншого я нічого придумати не могла, ні навичок, ні здібностей у мене ніяких не було, та й не візьмуть уже нікуди в такому віці. Хіба що двірником чи прибиральницею, але у мене з дитинства було слабке здоров'я, і ​​я фізично не потягну таку роботу.

Сусідки-бабусі часто заглядали до нас, охали-ахали про мою долю. Не зрозуміло, що більше – співчували, чи раділи найбільшій новині у селі, за останній час.

Цокали язиками, роздивляючись мій одяг. Я тільки хмикала, це вони мене ще в шортах не бачили!

Тим, як одягалася, я сильно відрізнялася від сільських жінок мого віку. Можна сказати – різала очі. Ну не любила я ці халати на блискавках чи ґудзиках, і спідниці із сукнями це не моє. Сукні я любила одягати, але нарядні, кудись на вихід. А так вибирала джинси, легінси, лосини, з футболками та туніками. У квартирі влітку ходила в шортах і майках, які зараз лежали на дні моєї валізи, бо я була впевнена, що ТАКОГО тут точно не зрозуміють, а бабулечки-сусідки просто не переживуть.

Ні, я одягала мамині кофти та галоші, бо в мене не було одягу для того, щоб доїти корів, але й у маминих речах я виглядала тендітно і мініатюрно з моїм невеликим зростом.

Того дня я йшла до магазину за хлібом. Мама, зазвичай, сама його пекла, але тільки в холодну пору року, а коли город у розпалі, то всі сили та час йшли на нього. Зате взимку був справжній відпочинок, тільки худобу годуй, та з льоху заготовлене діставай.

Я вже підходила, коли хтось вийшов із дверей магазину. Зрозумівши, хто це, моє серце пішло в п'яти - ЦЕ БУВ САША! Буквально зіткнулися віч-на-віч! Я розгублено зупинилася і він теж завмер, побачивши мене.

- П-привіт, - мене трясло від хвилювання, я не знала, куди подіти свої очі.

- Привіт, - дивиться спокійно і серйозно.

- А я тут... у мами живу.

– Я знаю, чув.

Я почувала себе дуже незручно, ще й це серце шалено б'ється в грудях!

А він, як стіна - рівний, спокійний.

- А як ти? - зважилася-таки підняти на нього очі.

- Нормально, - подивився кудись убік.

У мене склалося враження, що йому ця розмова зовсім не цікава.

- Ну, я піду, - не хотіла обтяжувати його спілкуванням зі мною.

- Так, - коротко махнув головою на знак прощання й пішов у свій бік.

А в мене підігнулися ноги. Жах, жах, жах! Він усе знає, занє чому я тут. І побачив мене такою... вже не молодою. Мабуть, я виглядаю жалюгідною в його очах. Від прикрості, мені хотілося вити в голос.

А він тільки погарнішав з роками. Так само високий, у тата пішов. Мама в нього невеликого зросту, як я. Такий же жилистий, як був у шкільні роки. Кіпна густого русявого волосся на голові, трохи кирпатий ніс, пухкі губи, очі темного шоколаду і вії довгі, як у дівчини. І ця його звичка, тримати одну руку в кишені, коли йде кудись чи з кимось розмовляє, нікуди не поділася.

Він не був красенем, як Юра. До того дівчата завжди липли, як мухи. Саша ж був симпатичний, краса виявлялася в його проникливому погляді, у тому, що здавалося, він бачить тебе наскрізь і розуміє краще за тебе саму. У гідній поведінці, благородних вчинках, почутті власної гідності. Не знаю, це мама його таким виховала чи це гени, але він був немовби з іншої епохи. Він був надійний, особливий, рідкісний.

От і відбулася зустріч, якої я так страшилася, тепер можна вже не боятися. Судячи з його стриманої реакції, він не забув ні того, що йому розповів Юра, ні того, що я втекла тоді, нічого не пояснивши. І йому не має до мене ніякого діла.

- Ну що, кого зустріла дорогою? - запитала мама, виймаючи з пакета хліб.

- Сашу, однокласника мого, пам'ятаєш? - я намагалася, щоб мій голос був спокійний.

- А, Шиліна? Так я його не тільки пам'ятаю, я його знаю, - відповіла мама задоволеним тоном. - Такий добрий лікар, ввічливий, уважний!

Я не втрималася і закинула наживку:

- Та ми навіть не поспілкувалися, я не встигла дізнатися як у нього справи, як живе.

- Ну, то це я тобі розповім! - мама була задоволена, що знайшла вдячного слухача. – Сашко живе у нашому районному центрі, вже головний завідуючий там! Часто відвідує мати, вона хворіє у нього, тиск постійно скаче.

- А з ким він одружився, з кимось із наших?

- То він не одружений! Живе з якоюсь жінкою, здається, вона з його лікарні, дітей немає. Якось він і не одружився досі, - скрушно зітхнула мама.

Мені теж стало шкода. Йому б дружину хорошу і дітлахів кілька, вже напевно і в школу б ходили до цього часу. Я зітхнула. Сподіваюся, що вона хоч хороша, ця його жінка.