Зростання письменника.

Останнім часом у культурному середовищі з’явилася нова тривога. Раніше говорили про кризу читання, потім — про кризу літератури, тепер — про штучний інтелект. Мовляв, машини ось-ось почнуть писати романи, есе, статті і картини, а письменникам та художникам доведеться… шукати нову професію.

Звучить трохи драматично. І навіть трохи кумедно. Бо в цій історії є одна маленька деталь, про яку зазвичай забувають. Штучний інтелект не має біографії.

У нього не було дитинства з книжками. Він не читав ночами під ковдрою, не закохувався у перші прочитані романи, не відкладав книгу з думкою: «От як же це написано!», не ходив в кружки і не займався професійним спортом.

Письменник, як правило, починається з читача. І бажано — з дуже жадібного читача. З тих, про кого колись казали точне слово: «читає запоєм.»

Коли читаєш багато, відбувається дивна річ. Спочатку ти просто слідкуєш за сюжетом. Потім починаєш помічати інтонації. А згодом — ловиш себе на тому, що звертаєш увагу на речі, які раніше здавалися зовсім непомітними: як побудована фраза, чому автор поставив кому саме тут, і як звучить текст в разі зміни пунктуації.

І ось тоді починаєш розуміти: література — це не лише цікаві історії. Це ще й навчальний матеріал.

Для мене свого часу справжнім відкриттям були «Литературные портреты» Костянтина Паустовського. Книга, яку, чесно кажучи, можна було б рекомендувати як підручник для початківців.

В ній автор розповідає нам про своїх улюблених письменників — про їхні характери, звички, творчі муки, роботу з редакторами, про те, як народжується текст. Після таких книг починаєш дивитися на літературу трохи інакше.

Розумієш, що книга — це не просто натхнення. Це роки власного досвіду автора, спостережень, сумнівів, правок і, часом, дуже напруженої роботи.

До речі, дуже подібні роздуми про письменницьку кухню згодом писали і деякі сучасні британські автори-інтелектуали. І це абсолютно природно. У культурі взагалі багато речей повторюється. Як і в мистецтві.

Сучасні художники працюють у стилях, яким іноді вже сотні років. Але ніхто не каже, що вони копіюють попередників. Бо стиль може бути спільним, а ідея — завжди особиста.

Кожен художник приносить у картину свою уяву.

Кожен письменник — своє життя.

Що ж до моєї творчості, то вона виросла з трьох речей.

По-перше — з дуже живої уяви. Мабуть, це той випадок, коли людині просто пощастило з внутрішнім світом.

По-друге — з читання. Багато читання різних авторів і різних жанрів.

І по-третє — з досвіду роботи з текстами. Майже тридцять сім років у банківській сфері навчили мене мислити структуровано, логічно і, що важливо, зрозуміло для інших людей. Бути уважною до деталей, робити висновки, формулювати думки, відокремлювати головне від другорядного.

Це, знаєте, дуже корисна навичка для письменника.

З роками всі ці речі складаються у щось більше, ніж просто набір умінь. Вони перетворюються на досвід.

Саме тому сьогодні я можу дозволити собі вигадувати фантастичні казки для дорослих, писати есеї на основі свого пережитого реального життя і навіть брати інтерв’ю… у самої себе.

Чому ні? Після тридцяти семи років професійного досвіду людина, принаймні, має право про щось себе запитати.

І ось тут ми повертаємося до нашого штучного інтелекту.

Чи може він написати текст? Безумовно. Питання - якої якості та теми?

Чи може він допомогти автору? Іноді. Як редактор.

Але є одна річ, якої він не може.

Прожити людське життя.

Він не пам’ятає перших прочитаних книг. Не проживав десятиліття досвіду. Не накопичував історій, які згодом перетворюються на есеї, оповідання чи романи.

А хороша література, якщо чесно, народжується саме з цього. З людського досвіду, уяви та пам’яті.            

І з тієї дивної напористості, яка змушує людину знову і знову сідати писати.

Тому я підозрюю, що чутки про швидку «смерть письменника» або художника трохи перебільшені.

Справжні талановиті письменники та художники, як показує історія, народ досить живучий.

І поки люди живуть своє життя,  читають, думають і мріють — талант, на щастя, залишатиметься суто людською справою.