***

         Жила собі дівчинка, яка дуже любила море, вона сиділа на березі й тихо промовляла таємн- при таємниі слова, на мові, якій знали тільки вони. Море і Лала. А, так звали дівчинку, хоча це зовсім не важливо, тому що таємною мовою не було імен.
         Дівчинка часто розповідала свої величезні таємниці тільки морю. Так, їй не потрібна була відповідь, вона знала що її уважно слухають, і цей дівочий шепіт, море нікоооому не розкаже. Бо це- таємниця таємною мовою.
    Одного літа, дівчинка розповідала секретною мовою свою таємницю про кохання , і не знала вона, що ця розповідь буде останнюю . Хтось, потім розказав дівчинці, що у морі плавають бомби й до нього не можна більше приїхати.  Може згодом. 

      Літа минали, Дівчинка Лала виросла у гарну і добру жінку Лолінель.
      Ті бомби, що плавали у морі були не єдиними,  їх кидали з повітря, і вони приносили дуже багато горя. Тож, крізь роки пізнавши грубість, жорстокість людських дій, жінка  вирішила стати медикинею.
Інколи, час від часу, медкині снилося море, але уві сні вже море огортало її хвилями і шептало тихо тихо на мові якій вона не розуміла. Прокидаючись від криків своїх побратимів, вона не памʼятала вже цих снів, але відчувала силу, яка допомагала дивитись в очі пораненого казати: «я з тобою , ти все зможеш , я тебе витягну.»
  І витягувала вона багато на собі, і тіл живих і тіл померлих. Бо десь всередині неї маленька Лілу мужньо мовчала, але сльози на таємній при таємній мові, такі ж солоне як і море в дитинстві, шепотіло: « Допоможи йому, бо десь в дитинстві в нього була своя таємна мова, хай через сльози його ближніх, ця солоність протече і на їх очах. 

    Ось, одного року, коли лив щедрий дощ і Лолінель ховаючись десь у бліндажу почула питання, яке пробудило в ній щось забуте .
І питання звучало так: « Слухай Лілу, а що то була за мова така дивно - класна?
« Яка ?"- Спитала вона у таємничого воїна.
« А от тоді коли мене ранило, я вже прощався зі світом, але у моєму полі зору зʼявились твої очі  й твій шепіт."
Я крізь снаряди не чув що ти казала.
Але в очах твоїх було стільки життя, що мені, чомусь захотілось вижити й ти,Лолінель ….. дякую тобі …. захлинався воїн, « дякую»

           Пройшли роки. Сидячі на березі моря, бабуся Лолінель обіймаючи своїх онуків, розповідала, що давним-давно на цьому морі плавали бомби й вони з дідусем, з яким вона познайомилась в темноті, в холодному бліндажі, робили все щоб розповісти цю історію вам діткам і….

" Баааааааа": -  сказала наймолодша онука, вибач мені Ба, але я не чую що говорить мені море.

          Тоді, у тому таємному-при-таємному мовчанні вони сиділи тихо при тихо. Бо знали, що морю так було багато чого розповісти.
      Але це вже буде нова історія. Історія, яка була розказана морем маленькій онуці Лолі.  Та,  що не забула, не забула як звучить мова на якій говорить море.