Епілог

Епілог

Ми з дівчатами зібрались на чергову вечірку в Ілони, я вже за звичкою прихопила міні-ноут і щось клацаю на ньому. Ілона і Алекс дочитують мою першу книгу, їхні думки можна читати по обличчях, то хіхікають, то зляться, то червоніють.

– Трохи смішно, але ти права, ставши письменницею. – Алекс відкладає книгу, щоб підправити трохи свій новий переклад, тим часом, як Ілона паралельно переписується з своїм хлопцем по телефону. Я помічаю це і вона винувато відкладає його. Я показую поглядом, що розумію її «амур» з Джозефом, адже поруч мене також бринить телефон з повідомленнями від Алекса.

 – Все трохи заплутано, але цікаво, ти  вміло провернула наше життя в якесь пригодницьке фентезі, – Алекс старається не звертати уваги на романтичні настрої навколо неї і лише завертає очі на таке.

– Ти так думаєш?

– Ага, тобі не зовсім би підійшло бути злочинницею-хакером.

– Ахах, це моє хобі, – сміюся я.

– Слухай, я звичайно вдячна, що ти перенесла трохи мого життя, хоч і з вигадками у книгу, але чому ти не назвеш свою книгу «Життя і пригоди Арчі Варо» наприклад? Тут ж більшість про тебе…. – Ілона, вже будучи відомою на екранах, не звикла бачити себе ще у книгах.

– Нуууу, тут просто моє бачення… Я б сказала, що тут немає головних героїв, а якщо і є, то це всі ми, а не хтось окремо. А щодо назви…

– Просто все почалося з тебе,  – прийнялась пояснювати своє бачення Алекс. – Якби магам не потрібні були спадкоємці  і вони просто зникли б не передавши сили, то не було б тих, хто б хотів їх відібрати, завоювати світ і тому подібне. З іншого боку, то при небезпеках, які з нами траплялися, то нікому було б допомогти…

– Тож все почалося з тебе, – усміхаюся я, не стану перечити Алекс.

– Ну в тебе і фантазія, – закотила Ілона очі, на що я лише лукаво посміхнулася.

– Хто знає.

Кінець

– О, ні-ні, Варо дай хоч глянути що ти там зліпила для вступу!

Дівчата схопили витягнутий з папки аркуш, який подала їм Варо, трохи опустивши очі і вони захопливо почали водити очима.

Тема:Особливі люди

У кожної людини є талант: хтось прекрасно готує, грає на інструментах, хтось має талант до будівництва чи голос і слух для співу…

Талантів на світі так багато, що годі усіх розгледіти, тому не всі люди бачать, що вони особливі. Але навіть серед «простих» особливих трапляються і «особливі» особливі, такі собі особливі в квадраті.

З першого погляду їхньої особливості не завжди можна розгледіти, а інколи це настільки видно, що хтось може почувати себе не зручно…

А все тому, що вони особливі і потребують більше уваги, любові і звичайно, поваги – це я зараз про тих людей, які не бачать, не чують чи не можуть говорити. А також про нестандартно мислячих, які навіть думають особливо.

Можливо хтось вважає їх не повноцінними, але я вам скажу, що вони повноцінніші ніж ті, хто так не думає.

В них дуже цікаве життя, адже бачити не бачачи чи мати думки не чуючи слів, хіба це не дар? Як супер-сила у супер-героїів? Я вважаю, що це так. І вони дійсно герої, наші повсякденні герої.

У когось із письменників я прочитала, що навіть сліпі від народження бачать сни – не так як ми – вони їх відчувають , так як в реальності! Все: від пориву вітру до прогулянки по камінню, від смачної їжі до польотів…

Я не знаю, як це, але думаю, що круто!

Інші особливі люди можуть бачити, чути і говорити, але робити це не звичайно – по своєму, тому потрібно бути уважними до них, але не сюсюкатичи, кривляючись, вподоблятися манері речі. Це їм не подобається, бо вони не хочуть виділятись, а просто щоб їх визнали рівними, бо вони такими і є, ба навіть заслуговують на більше.

Окрема категорія особливих людей – це сором’язливі, тихі і нерішучі люди. Вони легко червоніють, запинаються, туплять погляди на підлогу чи ще кудись, часто не відповідаючи на образу чи будь-яку іншу кривду. До таких людей також не легко і водночас просто знайти підхід.

Просто не потрібно перевищувати емоції, надаючи собі вигляду бомби, вибухаючи то гнівом, сміхом то різким плачем. В таких ситуаціях особливі люди губляться і отримують того чи іншого виду стрес. З цими людьми не варто видавати всю свою біографію зі всіма коментарями і казусами. Але і не варто забувати давати їм проявити себе.

Тож не потрібно з цих людей знущатись, кривитись при погляді на них чи жаліти, мовляв «бідний, неповноцінний, не такий як ми». Бо для себе ця людина повноцінна і нормальна – рівна і з усіма правами Людина! І для всіх інших також! Тож сприймаймо їх такими, якими вони є, любімо і поважаймо людей по-своєму особливих!

А взагалі… Всі ми особливі: і я і ти, кожен! В нас є свої слабкі і свої сильні сторони, своя доброта і своя злість. Потрібно просто себе полюбити,не загордитись, звичайно, але полюбити і старатися полюбити кожного, розуміючи, що він також особливий…

–  Мда, не дивно, що тобі не бути журналістом…– прокоментувала Алекс після прочитання.

– Що? Щось не так? – перечитую я. Наче все нормально.

– Ммм… Не впевнена… І як таке могли прийняти в університеті? Ти ж просто хаотично виразила свою думку, хіба так має виглядати стаття?