Розділ 16

Розділ 16

– Що ж робити? Що робити? – бігали навколо Ілона, Алекс, я і навіть Кілла. То беручи Джозефа під руки, то піднімаючи йому голову, то пшикаючи водою і навіть ляскаючи по щоках, та він, нажаль не прокидався.

Власто і Екхерд стояли осторонь, ошелешено позираючи то на нас, то на Джозефа.

– Ілоно, дивись в Умакрі! – подавала вже книгу Алекс.

– Шукай зілля! – пищала і я, знаючи, що в дівчат їх купа.

– Цілуй його! – кричала і Кілла свій варіант, на що Ілона лише розгублено моталася між нами, книгою і своєю сумкою.

 Нарешті, перепробувавши зілля, воду і молитви, дівчина розревілася і схопивши друга за руку, опустилася біля нього.

–  Джозе-е-еф… хник-хник… Що з тобо-о-ою?...  – голосила Ілона, на що ми лише остовбеніло витріщилися.

– Може він того? Помер? – Власто склав руки навхрест, як вампір у труні.

– Ва-а-а… – ще сильніше завила Ілона. – На кого ти мене поки-ину-ув?.. хник-хник… – схопила вона його вже за обличчя і прийнялась розціловувати.

– А… Що?... Як? – раптом схопився Джозеф, на що Ілона перелякано відскочила.

– Ти живий! – заверещала дівчина і кинулася обіймати його.

– Т-так…– Джозеф озирався, наче в незнайомому місці, але за мить вже відповідав на обійми.

– Більше не лякай мене так, – Ілона витирла заплакані очі і надулася.

Я підсміхнулася цій картині.

– Фух, добре, що все добре, – несподівано зітхнув Екхерд. – Так, що ж сталося?

– І що за голос то був? – задумливо протягла Алекс.

– Мій Про… – сумно почав Джозеф. – Він щось зробив зі мною, я не відчуваю сили  – опустив він голову, ніби щойно це тільки усвідомив.

– Якої сили? Ангельської? – почала Кілла і запнулася, Екхерд перебив її.

– А  Вілма, а мій скіпетр?

– А моє перо? – долучилась і Алекс, та Джозеф лише негативно закивав.

– Та що ж це за наставник у тебе?

– Найкомпетентніший зі всіх, – прогримів бас і з миготінням світла перед нами постав старий, горбоносий дідусь з суворими очима і похилою поставою.

– Алберто? – першою з всіх остовбенілих озвалась Алекс.

– Єдиний і неповторний, – всміхався професор, якого рідко коли можна було побачити таким, голос його вже не звучав громово, а скоріше по-старечому скрипучо.

– То ви і є його так званий Про?

– Вже ні,  Ілоно, – перестав всміхатись Алберто і оглянувся на всіх присутніх. – Скільки ж від вас мороки, – цокнув він язиком.

– Що означає ні?

–  Він більше не Ангел? –  одне за одним спитали Алекс і Ілона.

– Ангели вам не забавки! Чим ви думали, викликаючи їх, та ще й демонів тим самим порушуючи баланс? – ігнорував питання професор, знову переходячи на бас. При словах про демонів Вілма заховалась за Екхердом.

–  Вони самі хотіли з нами зв’язатися! – вскипіла і я. – То сни посилають…

–  То пір’я, – додала Алекс.

–  А вам і в радість! – намружив він брови. – Могли б проігнорувати, а не порушувати правила разом з ними – поступово переходив Про на старече мовлення.

– Проігнорувати? – несподівано встрягла Ілона. – Проігнорувати?! – ще більше підвищила голос. – Та ви «вищі» тільки і вмієте, що ігнорувати! Що ангели, що демони! Ви спочатку розберіться, чи хочуть ВОНИ тримати ваш так званий баланс? Ви у них спитайте, чи хочуть ВОНИ так жити? Чи щасливі ВОНИ? – тицяла пальцем вона в сторону Вілми.

–  Між собою ми самі розберемося, – нізвідки з’явився ще один професор, Джей.

–  О, ми знаємо як ви розберетеся! – Екхерд, при появі Джея, заступив собою Вілму і зараз зло зиркав в сторону професора. – Ви просто вб’єте всіх незгідних, як Лайлу!

Ми охнули, тепер зрозуміло чому Екхерд нічого не розказував про демонесу, яку ми бачили всього один раз.

– Не вам судити наші методи, – спокійно всміхався Джей, Алберто відвів очі.

–  Джозеф ось ще живий.

– Так ви і його хотіли…? – прикрила собі рот долонею Ілона, боячись власних слів.

– Ні, – твердо мовив Алберто і додав: – Достатньо було і сили його позбавити, щоб поправити баланс.

 – А ви всі і так його добряче псуєтє, порушуючи правила, – обвів поглядом присутніх Джей.

–  Та якщо я ще хоч раз почую слово «баланс» чи «правила»…! – Ілона зжала кулаки, я спинила її.

–  Якого ви взагалі тут робите? А, вищі?

–  Чого б вам просто не залишити нас в спокої?! – злі сльози скотились у Вілми по щоках. – Та що ми вам такого зробили? Відніміть тоді у всіх нас сили і згиньте вже! – вона опустилась на коліна, ридаючи. – Будь-ласка… Залиште…

– О, якщо так просиш, – зло всміхнувся Джей, але Алберто спинив його.