Розділ 9

Розділ 9

– Я тобі кажу – це вона! Блідошкіра блондинка.

– Ні, вона руда! Руда!

Спорили Власто і  Алекс посеред гостьової кімнати. Кілла тримала нейтралітет, а Ілона вже вкотре перемотувала запис, сидячи в кріслі навпроти.

Двері в будинку відчинилися, вихором влетіла Варо, за руку тримаючи Алекса.

– Народ, це Алекс Малкольм – офіцер кібер-поліції і мій друг. Він вам зараз таке розкаже, ви очманієте! – Варо ввела симпатичного чоловіка з зеленими очима і рудуватим волоссям (вибачте, що не так мальовничо описую людей, як вона). – Ви поки знайомтеся, а я з нашою Сілвер чайку зроблю, – підкліпнула дівчина.

Вона відкликала мене в сторону і швидко пояснила:

– Він випадково випив зілля правди, діє недовго, але спробуйте розпитати про демонессу.

– Ок, а?... – Варо вже махала мені "потім-потім", тож я підбігла до друзів, мовляв вона вже і сама з чаєм упорається.

– Привіт, я твоя тезка, – швидко привіталась я до нього, не знаючи з чого почати… І при чому тут цей Алекс, якщо мова про демонессу?

– Приємно, – офіцер розгублено озирався, адже його оточили, всі хотіли послухати, що ж такого цікавого він розкаже.

За декілька хвилин всі перезнайомилися і вже дізналися як багато знає Алекс.

– Отже вона намагалася спрямувати на тебе свої чари, але вони не спрацювали, або спрацювали не так, як на інших.

– Хм… Коли людина вже закохана, то такий спосіб не діє на неї? – нізвідки з'явився Джозеф, за ним ще якийсь хлопець в окулярах, вони вели цей діалог у двох.

– Цілком можливо, адже похіть протилежна любові, – відповідав йому той.

– Стоп. В сенсі закохана? Значить Макс і не був таким? – шепотіла мені Ілона, наче її більше нічого щойно не здивувало.

– Я не знаю… З іншого боку, Малкольме, в тебе часом закоханості немає?, – пробурмотала я, а він, не без допомоги зілля правди, не забарився з відповіддю.

– Є, – почервонів він.

– О і хто це? – намагаючись розпізнати хлопця в окулярах буркнула я, навіть не задумуючись в словах.

– Варо…

Звук розбитого скла прозвучав позаду нас, Варо саме мала принести зараз чай. Вираз здивування застиг на обличчі дівчини.

– Знаєш що? Це не смішно!  – розгнівана Варо вихором чкурнула з кімнати. Як же це в її стилі. На кухні вона роздумувала про те, чи справді це зілля правди чи галюциноген який?

– Джозеф, на секунду, – відвів його в сторону хлопець в окулярах і вони знову десь зникли.

– Ну і як давно? – я вирішила проігнорувати дивні події навколо.

– Що? – як крізь воду бормотав Алекс. Ойой, схоже зілля на нього так діє.

– Ти знаєш Варо! Розкажи про себе хоч щось, а то ми ні бумбум– продовжила за мене Ілона, але я перебила.

– Ні, закоханий у неї, – беру бика за роги, поки зілля не припинило дію. Все одно про «хамелеон-жінку» ми вже знаємо.

– Я закохався у неї з першого погляду чи краще сказати з другого? – приголомшив нас Алекс. – Розповісти спочатку?

– Угу, з самісінького початку – хіхікнула Ілона і Алекс почав :

Мами я не знав, вона залишила цей світ невдовзі після мого народження, а батько майже відрікся від мене – нічого крім роботи і комп'ютерів його не цікавило, тож здав мене, як щеня у інтернат. Я з дитинства не дочував і мені важко було навіть говорити (інтернат спеціалізовувався на таких як я). Там  і вперше зустрів її. Крихітна чорноволоса дівчинка, яка ховалася за довгою спідницею своєї мами, сірі очі боязко виглядали. Смішна, замурзана і налякана. 

Їй тоді було вісім, мені вже чотирнадцять. Її багаті батьки допомагали нашій школі і мені окремо, вони казали, що не зважаючи на обставини – я геній, та й просто хороший хлопець.

Крім жартів, та всі рази, що я з кимось як не як спілкувався – давалися мені важко. Сама Варо не вміла спілкуватися мовою жестів, а мені було соромно мугикати до неї.  Вона з батьками часто відвідували школу у якій я навчався, а з нею ми лише переглядалися, поглядами і було наше спілкування.

І хоч ми не спілкувалися тісно, як я вже казав, але  і без слів  у неї я не відчував неприязні. Інколи  ходила за мною хвостиком, як батьки її були чимось зайняті, але ховалася, як тільки я її помічав. Найчастіше я бачив її з плеєром і в навушниках, вона мабуть була замкнутою.

Я теж був замкнутим і без особливої тяги до життя, лише в комп’ютерних клубах я пробував годинами, з людьми було занадто важко. Жалість в їхніх очах і бажання швидше позбутись мене легко читалися. Я і сам був не в захваті від такого життя і хотів з ним покінчити… Мене доводили ці погляди і шушукання дорослих і «нормальних» дітей. Я викрав ніж з кухні і хотів вчинити задумане на даху свого інтернату.

Я полоснув по руці раз, не сильно, страх трохи сковував і боліло. Я вирішив зробити це сильніше, так, щоб нарешті за один раз. В вирішальний момент хтось схопив мене за руку. Від шоку я відштовхнув, але мою руку з ножем знову швидко схопили, я відштовхував знову і поривався продовжити, щоб мене не спинили. Сльози на моїй очах заважали роздивитися, але згодом я побачив замурзану чорноволосу дівчинку.