Розділ 8

Розділ 8

Ранок підкрався надто швидко. В голові шуміло. Я оглянувся на свою кімнату: кругом пусті пляшки Джек Деніалса і снеки.

 Що ж трапилося вчора? Я пам'ятаю як ми з Варо увірвались в номер, щоб зловити на гарячому її невірного… Але що ж трапилося далі? День по пазлах складався в голові.

Підлий Макс, так хотілося натовкти йому пику! Який же він ідіот, що не розумів свого щастя! Ех, був би я на його місці… Рука вже піднялась, але щось спиняло мене, тіло не хотіло підкорятись, я застиг і сам собі не повірив – невже я збожеволів?

Варо наче також бачила жінку, але чомусь не звернула уваги. Та жінка… Вона перемінялась наче хамелеон, в якийсь момент і на Варо була схожа.

Чомусь я втратив свідомість, а прокинувшись вже нікого не застав. …Бідна Варо… Безглузді пояснення поліції – невже вони в таке повірять? Ба ні наче повірили. Скільки часу пройшло? Сподівався, що з нею нічого страшного не трапилося за цей час.

Точно, потрібно її знайти, хто зна, як їй зараз важко, вона ж ще майже дитина…

Варо ховалася у парку неподалік, добре, що я вмію відстежувати за гаджетами. Плаче, така беззахисна – рука автоматично потяглася за пледом,  – зі мною ти точно в безпеці.

Перше, що в голові – це забрати її додому, хотілося до себе, але, що як не правильно зрозуміє? Та і батьки переживатимуть… (її звісно, моєму то начхати). Довелося до неї.

Всю дорогу вона була сумна, сльози скочувалися по щоках, я також сам не свій.

– Зачекай, я скоро повернусь, – вона і не поворухнулася. Сиділа у пледі, як в коконі.

Я забіг у супермаркет і перше, що взяли руки – це віскі.

– Який я дурень… – задзвенів голос в голові і я поставив на місце, звичка дається взнаки. Легке вино краще підійде на даний момент, хоч заспокоїться. Та і мені треба відійти, хамелеонські глюки напевне через стрес.

До дому доніс також на руках – біднятко зовсім не пручалася, заобіймав би, та боюсь налякати… Боягуз?

Перший бокал я заставив випити, довелося і компанію їй скласти – здоровий глузд, ти де? Далі вона вже не спинялась, пачка пішла мов в суху землю, тільки тоді я отямився – досить. ЇЇ щенячі очі просили ще, п'янкі вуста манили трохи сп'янілого мене, –  мені також досить, хоч я ніколи не п’янів від вина.

Спираючись на роботу втік, боягуз… Добре хоч друзів її напоумив приїхати, їхні номери давно були у мене в запасі, злом серверу таксі також пройшов без запинок.

Робота, дім, алкоголь, так, я точно згадав увесь вчорашній день… В собі та і у всьому чомусь так важко розібратися.

Алекс дістав з кишені пом'ятий листочок – треба відволіктися чимось легким.

Що може бути легшим для нього ніж знаходження інформації про звичайну людину?

****

– Доброго ранку! – штурхала кокон Ілона. – В тебе телефон дзвонить.

– А… Ага, я передзвоню, – Варо спробувала відвернутись в іншу сторону по вуха натягнувши ковдру.

– Це Макс… – прозвучало вже тихо.

– Тоді не передзвоню, – вона різко відкрила очі і встала.

– І Алекс Малкольм ще дзвонив, я сказала, що ти спиш.

– А Алекс…

– Здається він переживає за тебе, ти як взагалі?

Як? Пояснювати немає сили. На сьогодні вона вирішила виключити з думок Макса і все, що з ним зв'язано. У планах – навчання.

– Котра година? – відхилилась Варо від відповіді паралельно глянувши в телефон. В ньому було на диво однакова кількість пропущених від Алекса і від Макса.

– Десята.

– Дідько, я ж в універ хотіла забігти.

Дівчина ривком зкинула з себе ковдру і побігла у ванну. За лічені хвилини привела себе в порядок і вже приміряла одяг, поспіхом вийнятий з шафи. Плаття чи щось діловитіше?

– Слухай, я не вірю, що Макс таке міг зробити, – витягувала з себе Ілона.

– Хочеш зілля правди на ньому використати? – беземоційно відповідала подруга.

– Може й так...

– Смішна ти, – хмикнула Варо вибравши легке літнє плаття і блузу.

– Та що як раптом?...

– Не раптом, ти на ту дівку глянула би, вона ж майже гола була.

– Серйозно? Як хоч вона виглядала?

– Та яка різниця, можеш в сюжеті глянути, Алекс також бачила.

– Але, якщо…

Навіть не слухаючи, що до неї намагалася сказати Ілона, вона швидко викликала таксі і жбурнувши блокнот у сумку, вибігла з будинку.

За пів години Варо вже була в зазначеному місці, залишилося просто знайти потрібну аудиторію і професора Дж. Абрамса.

– Так, а ось і 201-а, – Варо, захекавшись, зупинилась прямо перед масивними дерев'яними дверима, вона встигла вже оббігати увесь другий поверх університету, як виявилося – даремно, двері були зачинені. Студентів біля аудиторії не було.