Розділ 22

– Брунхільда значить, оце сюрприз, – бурмотав Екхерд.

– Закінчилось? – здивувалась Кейтлін, перестаючи чути звуки боротьби.

– Тільки почалось, – зітхнув Екхерд, закриваючи портал-вікно, завдяки якому вони споглядали за Ілоною.

– Нам потрібно їй допомогти, що як вона сама не покорить зло, що як воно переможе? – гризла нігті Алекс, нервово ходячи то в перед, то назад.

– І чим ви їй допоможете, тільки Ілона здатна перемогти її, вона спадкоємиця всіх магів, тільки вона здатна в повній мірі керувати скіпетром! – гримнув Екхерд кулаком по столу, так, що він розпався на двоє.

– А що як вона не знає як? Брунхільда, між іншим, також з її роду, вона і вчила Ілону магії і знає набагато більше за неї! – Алекс починала нервуватися все більше і більше і була готова прямо зараз кинутися в портал, якби в неї такий був.

– Екхерд, зроби щось! – занервувала і Кейтлін, здається вона також не вірить в Ілону.

– Що?! – майже рвав на він на собі волосся.

– Не знаю,  скіпетр названо в твою честь, значить ти маєш знати що з ним робити! – далі давила на Екхерда Кейтлін, хоча від неї цього ніхто не очікував.

– Я його навіть ніколи в руках не тримав, володів ним мій батько, шановні склеротики!

– От і потримаєш, Ілона також не знає, що з ним робити, адже з її зв’язків ним володіли тільки її предки! Допоможи їй, чорт забирай! – кричали дівчата, так що Екхерд аж посірів.

– От і допоможу, – піднявся Екхерд і подумки додав, – принаймні спробую.

****

Ілона йшла і не бачила практично нічого, вогняні кулі не допомагали, звідки взнати куди вона має йти, кругом тьма і куди ж поділася Брунхільда?

Кругом почали літати уривки якогось світла, вони набували форм різних лиць, але Ілона не впізнавала їх і взагалі не знала що тут діється. Як власна бабуся перетворилася на кровожерливого монстра, який заради влади і молодості був готовий на все?

З облич світло міняло форму на щось більше, роблячи перед Ілоною сцени, які очевидно йшли з минулого.

Ось велетенські зали, печери, могутній дракон усміхнено споглядає за якимось дівчам: вона бігає навколо намагаючись щось спіймати, усмішка радісно грає, а блідо-рожеве волосся грається з вітерцем, який проникає в печеру. Ілона впізнала в дівчинці Брунхільду, – але знову ж таки, що це могло б означати? – думала собі Ілона, – Бабуся наклала на мене чари? Хоча я вже і не впевнена, що то моя бабуся, вона не могла стати такою... – майже плакала Ілона, бачучи як дівча все-таки схопило щось – це було пташеня, вона жорстоко посміхнулася і зламала йому лапу.

– Брунхільдо! – Гаркнув дракон і хвостом збив дівчинку з ніг. – Ти повинна захищати і лікувати, а не шкодити! – Дракон зітхнув, – а тепер виправ це все, поки я не передумав бути тобі вчителем.

– Так-так, ти вже сотню раз так казав, але ж я можу розважатися, все-одно мушу його полікувати, – занудливо протягнула Брунхільда і перевернула пташеня, на що воно безперестанку цвірінькало.

– Це тобі не жарти, я прийняв тебе тільки тому, що в твоєму роду…

– Народиться той, кого я маю оберігати, хто зможе перемогти зло, захищаючи всіх і так далі і тому подібне, – перебила його дівчисько.

– Тому піднімайся і спробуй вилікувати це пташеня як я тебе вчив! – востаннє гаркнув дракон, дмухнувши на Брунхільду вогнем.

– Добре-добре, – відбігла швидко та, – все-одно стану сильнішою за всіх і більше ніхто не зможе мені вказувати що робити, – вже подумки додала вона.

Видіння почало помалу розчинятися.

– Напевне це знову сон! Подумала Ілона, в мене вже був такий реальний сон, тоді, в дивному парку розваг, як би це прокинутись…

– Якби це дійсно був сон… –  провіяв голос близько Ілони, але, оглядаючись, вона більше нічого не бачила, крім мерехтливих частин світла.

– Це дійсно не сон, Ілоно, якби я тоді знав, яке зло я почав створювати, то не наважився б і взяти те дитя, – знову віяв голос, ніби літаючи навколо Ілони.

– Невже ти   –  той дракон?

–  Був ним…

–  Невже вона… – ні, цього не може бути!

–  Так, Ілоно, вона вбила мене, – доказав за неї дракон.

–  Але чому?

–  Жага влади може зробити і не таке.

–  Невже вона завжди була такою? Вона ж дбала про мене, вчила мене, навіщо їй було це робити, якщо вона могла просто…  – Ілона не вірила сама собі, Брунхільда весь цей час могла просто вбити її.

–  Вона б не зробила цього, може через те, що ти була їй потрібна, для отримання скіпетра, а може саме до тебе в неї виникло те почуття, яке властиве всім людям  – любов.

В мене мало часу, сили ця магія має зовсім трохи, адже мене в живих більше немає, тому хочу дещо прояснити для тебе. Брунхільда справді вбила мене, а той хлопець, що ви назвали Джозефом, був вибраним мною як спадкоємець, який повинен охороняти тебе. Він також був моїм учнем, але таємно від Брунхільди, тому вона не знала про нього.