Розділ 19

– Думаєте вона справді схаменулась і повірила нам? – мовила Кейтлін, витираючи піт, нерви в неї трішечки здають.

– Хто знає, – протягнув Екхерд, – сподіваюсь вона не наробить помилок, – додав він підходячи до дверей, які вели на вулицю, торкнувся їх і вони зі скрипом піддалися, наче сумно проводжали його, або навпаки невдоволено відчинялися, мовляв, ходять тут всякі.

– Вона не настільки вайло, щоб одразу все запоганити, – нахмурилась Алекс, – думаю клепок в голові в неї хватає і вона швидко розбереться в тому хто друг, а хто ворог, ми ж розібрались, принаймні на половину, – Алекс сіла, задумавшись.

– Саме на половину, цікаво хто все-таки на іншій половині? – патякала і собі Кейтлін.

– Той хто вміє залишатися в тіні, будучи на видноті – загадково мовив Екхерд і двері за ним зачинилися.

****

– Куди ж далі? – бурмотіла Варо, пробираючись крізь хащі, стежка давно вже розійшлась на десятки інших, а тепер закінчилась.

Коли дівчинка вперше ступила на цю стежку, то не знала що вона розходиться на інші. Декілька разів вона роздвоювалася, троїлася, одного разу навіть розходилась на п’ять і кожного разу Варо повертала на праву. Якось Макс обмовився, щоби пройти лабіринт, потрібно постійно йти по одній стороні і рано чи пізно ти вийдеш, сподівалась що зі стежками таке теж пройде, але густі кущі, які неприємно торкались рук і обличчя, говорили про інше. Тепер можна було сказати точно – вона заблудилася.

Треба таки зупинитися, перепочити, але блукати до темноти не хотілося, тим більше, що постійно було таке відчуття ніби за нею хтось слідкує і це навіть трохи лякало. Хотілося їсти, пити і босі ноги, вже добре намозолені, брудні і подряпані, так немилосердно боліли.

– Все, я більше не можу, – занила дівчинка і сіла просто на землю. Чорне розтріпане волосся лягло на обличчя, прикриваючи сльози, які Варо саме не хотіла випускати. Кругом чулося тріскання сухих гілочок і шуршання листя, наче хтось справді ховається і спостерігає за Варо.

Очі злипалися і від втоми так захотілося спати, живіт бурчав і навіть здавалося що горло замінило наждачний папір, ну чому вона не набрала води і фруктів в тому прекрасному саду, краще б взагалі не рятували з того болота, смерть від голоду і втоми набагато гірша.

Шурхіт посилився і Варо помітила якийсь силует. Він то ховався, то знову виринав в іншому місці, особливо виділялись подовгасті вуха і яскраві очі, які світились крізь кущі.

– Кі-кікімора? – пробурмотіло створіння із кущів.

– Ти? – здивовано і навіть радісно Варо глянула в глибину лісу і створіння сховалося. – Стій, не тікай! Я… не хочу залишатися сама, – схопилася дівчинка, але у відповідь не було навіть шурхотіння.

Варо знову сіла на землю, тепер вже надія зникала в її очах, втома взяла гору і впершись до дерева вона заснула.

                                           ****        

– Яка прекрасна галявина, – засміялась Ілона і побігла до озера, – вав, риби ніби спеціально запущені, а плодів, – присвиснула дівчинка, – завалитися.

– І куди вона нас вивела? Варо тут і близько не видно, – Гіл проглянув прекрасне місце і зітхнув.

– Варо! Де ти?! – кричала Еліс бігаючи від одного місця на інше, безкінечно зазираючи в кожен закуток, під кожен кущ і в кожну печеру.

– Кікімора! – закричало щось із кущів і вони розійшлися.

Ілона злякано заховалась за спиною Гіла, а Еліс схопила якусь паличку і встала попереду всіх, правда заплющивши очі.

– Кікімора! – створіння вибігло з нетрів лісу і побігло прямо до купки з людей, почало смикати Еліс за рукав і тягнути до лісу, вона, наче злякана вівця била його паличкою.

– А-а-а-а! Рятуйте, викрадають! – кричала бідолашна так і не розплющуючи очей.

Ілона виповзла з-за спини Гіла і розсміялася, Гіл бува хотів побігти за Еліс, але його зупинила Ілона.

– Не треба, він їй нічого поганого не зробить, – усміхнулась вона, – це ж ельф.

– Ельф? – Еліс розплющила очі, та так і застигла. Створіння, назване ельфом не хотіло зупинятися, так і намагалося тягнути Еліс до лісу.

– Ходімо, він нам хоче щось показати, – мовила Ілона і схопила ельфа за руку. Тому, очевидно, було все-одно кого вести, тому він схопив Ілону і потяг вглиб лісу, Гіл побіг за нею.

– Куди? – закричала Еліс і також побігла за ними.

Ельф біг швидко, Ілона, сміючись, не відставала, Гіл чимдуж доганяв… і Еліс, спотикаючись, спішила як могла.

Герої забігли в саму глибину лісу, там де дерев і кущів було найгустіше, прямо на землі сиділо щось схоже на лісовика, або на дівчинку з фільму дзвінок, чи з якогось іншого жахіття.

– Здається так і кинеться зараз, он, плаче, – зупинилась Ілона і вже без усмішки підійшла ближче.

– Кікімора, – тикав пальцем ельф.

– Та не кікімора я! – закричало чорноволосе і забило кулаками по землі.

– Так це ж Варо, – усміхнувся Гіл, – тільки потріпана трошки.

– Варо! – Ілона кинулась обніматися.

– Ілона-а, – нила Варо, розтираючи сльози, – справжня, не сон? Я так злякалася і втомилася і… – далі плакала Варо, поки Ілона заспокоювала її. Як не соромно признавати, тоді я була схожа на загублене і знайдене дитя.