Розділ 18

– Аха-ха, обдурили його, втекли, – усміхнулась захекавшись Ілона.

– Це ж треба вийшло, – все ще не вірила своєму щастю Варо.

 І щастя не тільки в тому що втекла, більше щастя вона якраз відчувала від поцілунку з тим, хто був справді дорогим.

– Але де це ми? – схаменулась Ілона і озирнулась, навколо темно, якийсь туман і ще роса на траві, яка неприємно торкалася ніг.

– Не знаю, головне подалі від Екхерда, дивно як він ще не помітив нашого зникнення, – замислилась Варо, – думаю що це на краще.

– Але вам не здається що все якось занадто легко, – потерла підборіддя Еліс, щось тут не так.

– Нічого собі легко, це нам ще пощастило, – підняла палець вгору Ілона, – ну, ідіть сюди, – кинулась обіймати вона Еліс і Варо, – я рада що з вами все в порядку.

– І ми раді, ну не те що ми в порядку, ми раді що ти в порядку, – забурмотіла Еліс, чухаючи потилицю, – вибач, не звикла виражати так свої почуття. А це таки приємно, – і Еліс міцніше обійняла Ілону.

– Ну все-все, в нас є і інші справи, швидко додому наїстися, помитися, переодягнутися… – на пальцях перераховувала Ілона.

– І рятувати всесвіт, – підхопила Варо і побігла попереду всіх.

– Так. І рятувати всесвіт… – протягнула Ілона і побігла за Варо, Гіл так і тягнувся за нею у повітрі наче наповнена гелієм кулька.

– Зачекайте мене, – кинулася за ними Еліс, яка бігла останньою і як би не старалася догнати, всі її переганяли. Останній ривок і Еліс таки догнала дівчат.

****

Легко сказати, а зробити не так легко, дівчата блукали в невідомому місці і тільки місяць світив їм, хоча ніякої дороги і близько не було видно, додому вони сьогодні точно не повернуться.

– Добре, досить, – нарешті мовила Ілона, коли ми пройшли вже добрих пару годин.

– Що досить? – зупинилася Еліс.

– Варо, відкривай портал, вже набридло блукати в цьому Богом забутому місці.

– Якби я могла, то вже давно б це зробила, – нахмурилась Варо, – в самої вже мурашки від цього місця, – пробурмотіла вона собі під ніс, – і не штовхай мене, Еліс, чуєш?

– Та не штовхаю я, взагалі то ми всі вже тебе обігнали, – обернулася Еліс і так і заклякла на місці.

– Що? Тільки не кажіть що у мене щось позаду,  – практично пропищала Варо і Ілона також обернулася.

– Т-т-т, – загикалась вона.

– Тарантул? Заберіть його з мене, – вже  шепотіла Варо.

– Тікай! – крикнула Ілона і чимдуж побігла вперед, Еліс не забарилась і побігла слідом, часом як Варо так і стояла боячись обернутися.

Позаду чулось тріскання гілок і сильний вітер збив дівчинку з ніг. Прокотившись по мокрій траві, Варо опинилась в якомусь болоті, яке швидко її затягувало.

– Якого… А-а-а-а, рятуйте! – кричала Варо, б’ючись в болоті і істериці.

Раптом почулося якесь тупотіння і Варо, яка вже майже затонула в болоті, відчула легкий біль в спині, а потім темнота…

Капаючий звук заважав спати, щось липке і не приємне пройшлося по щоці і довелося відкрити очі, грязюка засихала і стало тяжко рухатися, але все-таки вдалося сісти і Варо прийнялась оглядати місце в якому вона опинилася.

Кругом камені, подекуди покриті якимось дивним мохом, Варо опинилася в печері. Було мокро, темно і холодно, трохи світла пробивалося зі стелі і відбивалося від озера в центрі печери. Зі стелі подекуди звисало щось схоже на ліани і на них росли симпатичні рожеві квіти.

– Ну і де це я? – обтрусилась Варо і встала. Болото важким покровом осіло одяг і шкіру. Думки були тільки про те, що треба звідси вибиратись, а що як Екхерд спіймав її і саме його злякалися дівчата?

Варо підійшла до озера і придивилась, навіть при такому освітлені було видно як вона жахливо виглядала: все лице як у шахтаря, тільки очі і світяться, одяг схожий на купу болота, який в одному місці капав, а в іншому засихав і осипався, квітка на обличчі… Стоп, квітка на обличчі? Варо з переляку оступилася, але знову глянула в озеро, – це квітка в озері, а не на її обличчі – і полегшено зітхнула, ага, саме квітів і треба зараз боятися!

Десь позаду скотився камінь, Варо обернулася і зустрілася очима з людиноподібною істотою, правда вона мала вуха трохи довші і загострені і одяг якийсь дивний, від несподіванки вона скрикнула і істота скрикнула ще сильніше.

– Демон, – відтухнулась Варо.

– Кікімора, – крикнула істота і зникла.

Варо розплющила очі і нікого не побачила, озирнулась і оглянула печеру, але від таємничої істоти не було і сліду.

Раптом Варо розсміялась, адже істота злякалась дівчинки так само як вона її.

– Кі-кікімора, – сміялась Варо і поглянула в озеро, – хоча справді схожа, – вже зітхнула вона і пішла на світло в кінці печери, яке, очевидно, вело до виходу. В очі почало вдаряти світло і Варо опинилась на вулиці.

– Яка краса, – протягнула вражено Варо і була права. Навколо майоріли кольорами квіти, простягався сад прекрасних дерев зі спілими плодами, трава зеленіла, птахи співали, в озері купалися чорні лебеді, яких вона ніколи не бачила і майже вистрибувала риба, про такі місця кажуть “ там, де не ступала нога людини ” і це пішло на користь природі.