Розділ 17

Щось холодне приклали до чола, стало легко і приємно. Було темно, Ілона спробувала відкрити очі, але не вдавалося.

– Дурне людське тіло, – почувся роздратований, але приємний голос, такий знайомий і одночасно ні, загадковий і чарівний. – Злякалась напевно, – недовга пауза – я все-таки монстр, – зітхнув той хто говорив.

– Ти не монстр, –  вдалося вимовити і знову темнота.

– Очуняла… Жива… – ніби крізь туман чула Ілона.

– Ілона? Ілона! – почувся голос Варо і Ілона невільно усміхнулася. Треба ж врятувати Варо і Алекс і Еліс і навіть Кейтлін, а ще Гіла…

– Гіл! – викрикнула Ілона і прокинулася.

Очі були відкритими, але бачилося все якось розпливчасто, світла практично не було, а потім швидко стало світло і яскраво, довелося знову заплющити очі, коли розплющила, зір повернувся. Погляд наткнувся на знайому фігуру.

– Ти? – Ілона впізнала Еліс, яка сиділа біля неї на твердій кам’яній лавочці, рожево-риже волосся було давно не чесаним і дивитись на нього було боляче, колір очей ніби змінився, здається був якимось іншим, а зараз карі, темно-карі, навіть можна сказати чорні, але все ще світилися веселим вогником. – Вона у своєму тілі, чи це Алекс?

– Ілона,  – Еліс кинулася обніматись. Почулися схлипування і Ілона побачила Варо. Чорне волосся стирчало у різні сторони і сльози котилися з сіро-блакитних очей.

– Ілона, – схлипувала Варо, я так рада що ти жива, він приніс тебе, ти не відкривала очі… і… і.. – Варо знову заридала, витираючи кулаком сльози.

Еліс відпустила Ілону і почала роздивлятись, – добре що ти не поранена, але не добре що ти тут.

– В якому сенсі? – очуняла Ілона і оглянула кімнату в якій була, якщо це можна було назвати кімнатою, скоріше тюрма. Клітка, в якій була Варо, камера, в якій була Еліс і Ілона і ще стіл, лампа і стільчик, на якому сидів непорушний Макс.

– Макс? – Макс ледь помітно здригнувся, але не повернувся. – Що з ним?

– Не знаю, але він такий з самого початку як ми тут опинилися, – пробубніла Варо перестаючи плакати.

– Де ми? Де Гіл? – крикнула Ілона не знайшовши поглядом Гіла.

– Переведи погляд вгору, – зітхнула Еліс, – напевне він зачаклував його.

Ілона слухняно глянула вгору і прикрила рот, стримуючи крик, до стелі була прикріплена ще одна клітка, в ній непорушно лежав величезний чорний вовк. Він був схожим на людину і, не знаю як, але Ілона впізнала в ньому Гіла.

– Так, треба заспокоїтись і шукати вихід, – пробурмотіла Ілона. – Десь в мене... Знайшла, – Ілона витягнула скіпетр і усміхнувшись показала Еліс і Варо.

– Це він, скіпетр Екхерда? – зачаровано глянула Еліс.

– Чому він його не забрав? – здавалось Варо зараз пролізе через залізні грати, так вона хотіла глянути на скіпетр.

– Не знаю чому, але треба цим користуватись, – Ілона простягнула скіпетр і замахнулася.

– Не варто, – почувся приємний голос, –  тут магія не діє, ці грати зроблені з зачарованої сталі, виплавленої в пекельному вогнищі і нічим хорошим не закінчиться те, що ти намагаєшся зробити, – двері кімнати з скрипом відчинилися і в кімнату ввійшов приємного вигляду молодий чоловік, навіть можна сказати красунчик. – Це не казка, так легко вам не вибратись, а через магію ви лише постраждаєте.

– А ти не принц, – Варо придивилась, – хоча схожий – усміхнулась дівчинка, чомусь напруження, яке вона відчувала весь час коли була у цьому приміщені зникло, ніби вона справді вірила в принца, який прийшов їх врятувати. Той хто ввійшов, надто був схожий на принца Власто, але колір очей, риси обличчя і навіть статура були аж надто… іншими, бо такого хлопця не зустрінеш просто на вулиці, та що там на вулиці, навіть принців таких не буває (казки не рахуються).

– Якраз навпаки, не схожий, але… – здавалося красунчик зніяковів, але швидко прийшов до порядку, – не важливо, – поправив золоте волосся і блиснув зеленими очима в сторону Ілони.

– Що? – Ілона перевела погляд, чомусь він заставляв ніяковіти, ця людина здавалась схожою на принца Власто, але то був не він, вона це точно знала, але хто ж тоді цей красунчик.

– Не робіть вигляд що не знаєте мене, може і довелося змінити вигляд урарту, але це тільки через тебе, – злісно подивився він на Ілону.

– Та я тебе вперше бачу, в чому вже я винна? І що таке урарту? – трохи тихше пробурмотіла Ілона.

– Не вперше… А Урарту це держава, потім плем’я, яке знищили всі ваші предки, без Дракона там також не обійшлося, – темна аура літала навколо золотоволосого. Він змахнув рукою і перетворився в гнилого монстра, в темному плащі, обідраному, ніби після війни.

– Екхерд? – здригнулась Ілона, похитнулась, але не впала. Екхерд знову перетворився в красунчика.

– Думаю так краще, – повернувся він до Ілони, – тепер розумієш чому довелося перетворитися. Мені треба з тобою поговорити і в цьому питанні ти потрібна мені живою і свідомою, бо як ти вже помітила, то почала втрачати свідомість коли я перетворююсь.

– А спочатку, коли ти тільки вийшов з кристалу такого не було, – задумливо протягнула Еліс.

– Щодо цього треба також поговорити, – потер підборіддя Екхерд.