Розділ 16

– Ану випусти мене, випусти! – кричала Варо, б’ючи по клітці маленькими кулаками. Відповіддю їй була тиша.

– Марно стараєшся, я вже з пів години тут б’юся з прутиками камери, але жоден з них навіть і не здригнувся, – мовила спокійно Еліс, яка сиділа увесь час мовчки.

– Ти навіть добре не спробувала, а вже здаєшся, – буркнула в її сторону Варо. – І навіть магію не використала.

– Ну вибач що я не такий великий маг як ти, я вмію користуватись лише магічними предметами, сама по собі в мене магія не виникає, – образилась Еліс скоріше не на Варо, а на себе, як же саме зараз вона заздрила Ілоні, –  вся така рятівниця світу, але чомусь не спішить їм на допомогу, – звучали думки в голові Еліс і вона зітхнула.  – Добре хоч можна відпочити, – повела вона, ніби зараз не в полоні Екхерда і не в камері, а вдома. Вмостившись на кам’яній лавочці, Еліс закрила очі намагаючись поспати, і, раз таке питання, то і подумати як звідси вибратись.

– Ти хоча б зараз у камері, маєш де лягти, а мене ця потвора закрила у клітці, наче останню собаку, – пробубніла Варо і сіла на холодну підлогу, більше не було куди.

– Чому одразу потвора, – сама не знала чому кинулась захищати його Еліс, – він ж нічого поганого нам не зробив.

– Крім того що викрав, засунув в свою саморобну тюрму, зачинив… – буркотіння в її ж животі перебило Варо, – ще й без їжі, в мене вже шлунок переварює сам себе, – занила вона наче скавчало щеня. – Та ще й цього зомбо-Макса приставив як охоронця, ніби ми можемо кудись втекти, – дівчинка вказала на сидячу на єдиному стільчику в темноті фігуру молодого хлопця, той навіть не ворухнувся.

– Втекти не втечете, але так надійніше, – почувся голос з іншого кута темряви. Двері чи то в підвал, чи то в тюрму відчинилися і в  неї впливло страшенне чудовисько  в довгому чорному плащі, яке прикривало обличчя.

– Що, вирішив вберегти нас від споглядання своєї морди? Невже і справді потвора? – все тихше і тихше говорила Варо, але її добре чула Еліс, яка  була дуже незадоволена такою некоректною поведінкою співстраждальця її біди.

В відповідь фігура мовчала, в руках Екхерда (бо це був він) були два підноси з їжею, він підійшов до камери в якій була Еліс, магією відкрив металеві прути і поклав піднос на підлогу, проробив теж саме з кліткою Варо і так само мовчки знову рушив до дверей.

– Ей, так і збираєшся тримати нас тут, – крикнула йому в спину Варо, –  чи ми тобі потрібні для якогось ритуалу? – власні слова лякали навіть саму себе, але були вже сказаними.

Екхерд лише усміхнувся, – Боїшся? – прошепотів він і відчинив двері.

– Навіщо взагалі нас сюди притягнув? – продовжувала вона, але двері за Ехердом вже зачинялися.

– А й справді, чому? –  Подумала Еліс розплющивши очі.

Екхерд за стіною стояв мовчки, він спітнів, руки його трусились, не підходящий момент він вибрав для того щоб відчувати людські почуття. Максове серце в середині нього билось швидко-швидко, тим часом як власне, лише трохи стурбовано тріпотало.

****

– Що робити далі? – Гіл, який втомився від тиші нарешті заговорив.

– Нам потрібно всередину, остання частина скіпетра там, – показала пальцем Ілона в глибину темноти, у яку вели сходи щойно проступивші з свіжої могили. Насправді труни, яку логічно було б побачити там не було, тільки трохи покриті землею сходи, які все ще вели в темноту, жодного натяку на світло навіть від сірника.

– Ну так ходімо, – без зайвих питань Гіл ступив на першу сходинку, але його зупинила Ілона, легенько схопивши за руку.

– Там може бути небезпечно, – і буде, – додала вона в думках, – краще повертайся звідки приїхав.

– Тим більше. Ти думаєш я відпущу тебе туди саму, за якимось там скіпетром? Ще чого, або я іду з тобою, або, – Гіл схопив Ілону на руки, – або з твоєю згодою чи ні, повернусь тільки разом з тобою.

– Але, – намагалась заперечити Ілона і Гіл повернувся в сторону своєї машини, – добре тільки постав мене.

– Що добре? – грайливо, але з надією проговорив Гіл.

– Можеш піти зі мною, правда я не знаю чи зможеш ти пройти.

– В якому сенсі?

– Ну, мені сказали, що тільки я можу пройти, це вхід в мій сімейний склеп.

Гіл поставив Ілону на землю, взяв за руку і повів всередину мовивши: – З повагою до предків.

Ілона здивувалась, але промовчала, вона з Гілом спокійно пройшла по темних сходах і ніщо не завадило Гілові ступити першим на мармурову підлогу і, елегантно подавши Ілоні руку, допомогти їй спуститися.

– То що то за скіпетр? – прозвучало питання, яке Ілона так не хотіла почути, бо знала, за ним послідує наступне і ще одне, ще одне, а вона сама ледве розбирається у всіх подробицях, не те щоб вона могла пояснити все комусь іншому.

– Довга історія, – відмахнулась Ілона і більше питань не слідувало, Гіл добре розумів без слів, що розповідати все, Ілоні було мінімум складно і не зручно.

– Напевно маленька сама не так давно вступила в життя з магією, – прозвучало в Голові Гіла.

Вони з Ілоною рухалися вздовж мармурового приміщення, навколо практично нічого не було видно, Ілона щось витягнула з маленького рюкзака на своїй спині, щось ще більш не зрозуміле вона пробурмотіла, дмухнула в свої руки і сказала зробити те ж саме і Гілу. Так робили фокусники в дитинстві, наказували дмухнути, ти дмухаєш і предмет в руках фокусника зникав.