Розділ 12

– Нарешті вдома, – зітхнула Ілона і сіла в найближче м’яке крісло у вітальні.

– Ілона, куди її покласти? – ледве говорив Макс, який щойно зайшов у будинок тримаючи Варо на руках.

– Зовсім забула, – Ілона легко стукнула рукою по чолу, – її спальна друга з права. Піднімись на другий поверх і поклади її на ліжко. Зможеш?

– Звичайно, вона зовсім не важка.

– А я тим часом розберуся зі скіпетром, – Ілона дістала з шафи першу частину скіпетра і притулила її до другої. Тріщина між ними засвітилась і сама по собі склеїлась.

Скіпетр був майже готовим. Він виглядав як велика фігурна палиця. Як би пояснити? Мабуть всі в дитинстві бачили королів чи магів зі скіпетрами по телевізору, в книгах, казках. Так от, ця палиця була саме такою, в ній не хватало лише одної деталі. На верхньому кінці палиці був золотий перепліт, який утворював невеличку ямку, в якій, очевидно, мала бути третя і остання частина скіпетра.

Тим часом Макс спустився у вітальню, яка знаходилась біля кухні і зупинився, остовпівши.

– Як ти змогла його скласти? – здивовано відкрив очі Макс, набагато ширше ніж завжди.

– Не знаю, просто притулила одну частину до іншої і все.

– Це не можливо, – Макс сів на крісло біля Ілони.

– Що не можливо?

– Тільки маги могли зробити це, звичайно якщо ти не спадкоємиця трону.

– Мабуть так. Ти щось знаєш про спадкоємицю?

– Звичайно, ця легенда відома всім в усіх світах, яких я тільки знаю.

 Принцеса Єванжеліна була вибрана магами, як найдостойніша, але на жаль чи на щастя вона не мала народитися в їхньому часі. Вони прекрасно знали що їхня сила не вічна і тому вибрали її собі як спадкоємицю. Спадкоємиця мала б більшу силу, ніж вся сила магів разом взята і вона могла використовувати її як захоче, одного лише маги боялися, що Єванжеліна перейде на сторону зла, але оскільки вона має чисте серце, то це не було б проблемою.

Ще одне, я чув що її сила настільки велика, що  тільки подумавши про щось і захотівши чогось настільки сильно, то вона це обов’язково отримає, при умові, що цілі її будуть благородними. Так вони могли впевнитися, що останню частину скіпетра зможе отримати тільки вона, а рішення знищити його чи використати в ім’я добра, Єванжеліна мала приймати сама.

Як я вже казав, принцеса мала народитися набагато пізніше від того часу в якому проживали маги і отримати свою силу тільки тоді коли всесвіту буде загрожувати небезпека знищення, або правління всесвітньо відомого зла, що практично одне й те ж.

До того часу поки вона ще не з’явилася, сила її була передана її охоронцю, себто дракону, наймогутнішому чарівному створінню, яке тільки можна було уявити і який міг жити надзвичайно довго, охороняючи силу для принцеси. Не так давно я почув, що його було вбито і подумав, що силу магів він забрав зі собою в могилу, якщо так було насправді. Але я думав що це всього лише легенда.

– Класно, значить я всесвітньо відомий герой?

– Мабуть, що б не означало слово класно.

– Це щось на приклад дуже добре, так, дуже добре якраз підходить.

– Ілона, ти і не розумієш яку надію ти дала, і разом з цим на тобі лежить і велика відповідальність.

– А якщо я не впораюсь? До недавніх подій я навіть не знала про існування магії, хоча щиро вірила в неї, я не знала хто я така і навіть з легендою я все-одно не можу знати, адже, як ти і сказав, це всього лише легенда.

– Може бути. Але ж ти сама бачиш її підтвердження, тим більше зараз не час відступати, на твоєму шляху можуть постати і гірші випробування, всі в тебе вірять, я в тебе вірю! – Макс говорив з таким правдоподібним вогнем в очах і такою іскрою в серці, що навіть най недовірливіше створіння повірило б йому, не кажучи вже про Ілону, яка в нашому оточенні є найнаївнішою.

Ілона не знала що і сказати, вона розчулилася і почала плакати.

– Ой, ні-ні, тільки не це. Будь-ласка, не плач. Ілона, невже я щось не те сказав? – заметушився Макс і підвівся зі свого місця, його попередня втома не залишила на ньому ні сліду.

– Ні… Просто… – схлипувала Ілона, – ти такий хороший, кращого друга і не знайти. Я така рада що в мене є такі друзі, ще ніколи їх не було так багато і вони не були такими хорошими… – Ілона заридала ще більше і обійняла Макса.

–  Як я розумію, то я не вчасно і знову не так зрозуміла, – в вітальні стояла трохи заспана Варо, яка підняла одну брову і єхидно усміхалася.

–  Це не те… – почала бентежно Ілона, а потім засміялася і, витираючи сльози, відпустила Макса.

– Та знаю я, краще скажіть мені, як ми опинилися знову в тебе в дома, чому я так вдягнена і чи знайшли ми другу частину скіпетра? – слова лилися занадто швидко, як для заспаної людини і Макс з Ілоною ледве розбирали їх.

– Стоп-стоп-стоп, повільніше, – замахав руками Макс і підійшов ближче до Варо, – по-перше, як ти себе почуваєш? – почулися нотки хвилювання в його голосі.

– Нормально, тільки трохи безсила і одночасно почуваюся якось не звичайно.

– Ну, слава Богу, – зітхнув Макс і обійняв Варо так міцно, що було чути як хрускають кісточки.